Марі-Анна Харт - Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт

Тіні змін

Кейт спала, загорнувшись у теплу ковдру, і, мабуть, давно не відчувала себе так спокійно. Жодних кошмарів, жодних тривожних думок, які бентежили її розум. Сон був глибоким і умиротвореним, наче на кілька годин вона забула про всі проблеми.

Прокинулася, коли за вікном уже запанувала ніч. Ледь розплющивши очі, Кейт сіла на ліжку й солодко потягнулася, розганяючи залишки сну. Лише тоді вона помітила темний силует, що сидів у кріслі поруч.

Ділан.

Його погляд був спокійний, майже задумливий, а руки переплетені на грудях. У півтемряві кімнати слабке світло з коридору освітлювало обриси його обличчя.

— Сподіваюся, в тебе немає звички стежити, як сплять інші люди, — пробурмотіла вона, намагаючись приховати несподівану хвилю збентеження.

— Ні, — Ділан ледь усміхнувся, нахиляючи голову набік, — просто не хотів тебе будити.

Кейт насупилася й глянула на нього уважніше.

— Давно тут?

— Ні.

Вона зітхнула й провела рукою по волоссю, намагаючись розчесати його пальцями.

— І чому прийшов? Якщо це не секрет.

Ділан на мить замовк, ніби обдумуючи її питання. Потім, трохи нахилившись уперед, відповів:

— Вважаєш, що я не маю права заходити у власний будинок?

Кейт склала руки на грудях, спокійно дивлячись йому в очі.

— Тебе це хвилює? — його голос був рівним, але в ньому читався тонкий натяк.

Кейт хмикнула, в її очах спалахнула іронія.

— Я виросла в такому проклятому місці, що тобі потрібно буде дуже постаратися, щоб я відчула хвилювання.

Ділан посміхнувся куточком губ.

— Це виклик?

Кейт примружилася.

— Це факт.

Між ними зависла тиша, наповнена ледь відчутною напругою. Ділан не відводив погляду, а вона не збиралася відступати.

— Ти ніколи не розповідала про своє дитинство, — раптом сказав він, уважно вдивляючись у її обличчя.

Кейт знизала плечима, ніби це не мало значення.

— Можливо, тому що ми з тобою не друзі?

Ділан нахилив голову набік, спостерігаючи за нею з цікавою усмішкою.

— Ми скоро одружимося.

Кейт ледь помітно підняла брову.

— І? Це автоматично робить нас близькими?

Його усмішка стала ширшою, а в очах заграв знайомий хитрий вогник.

— Це означає, що в нас буде багато часу, щоб стати близькими.

Кейт скептично хмикнула, відкидаючись назад і схрещуючи руки на грудях.

— Ну що ж, тоді готуйся, бо я не найприємніша людина для довгих розмов.

Ділан розсміявся.

— О, я вже помітив.

Ділан не відступав. Він схилив голову трохи вперед, його голос звучав рівно, але в ньому відчувалася наполегливість:

— Розкажи про своє дитинство.

Кейт на мить замовкла, її пальці трохи сильніше стиснули край ковдри.

— Навіщо тобі це?

— Бо хочу знати, ким була та дівчина, яка стала жінкою, що зараз сидить переді мною.

Кейт мовчала кілька секунд, немов зважуючи, чи варто взагалі відповідати. Але потім тихо зітхнула й заговорила:

— Я ніколи не знала своїх батьків. Я виросла у «Тіні Забутих» — місці, куди викидають непотріб. Там, де живуть неповноцінні відьми й інші створіння, ті, від кого відмовився світ.

Ділан не перебивав, лише уважно дивився на неї.

— Мене підкинули під цей будинок одразу після народження. Я була виснажена, поранена… Напевно, спочатку батьки хотіли просто позбутися мене, але в останній момент пошкодували. Або ж не змогли довести справу до кінця. Можливо, вирішили, що підкинути в притулок — найкращий варіант.

Кейт злегка всміхнулася, але усмішка була порожньою, без жодної теплоти.

— Можливо, вони й мали рацію… Я вижила. Хоча там це було непросто.

Вона ковзнула поглядом по кімнаті, ніби повертаючись думками в минуле.

— У «Тіні Забутих» заборонено використовувати магію. І, мабуть, це єдине, що рятує тебе від швидкої смерті. Бо там вбивають слабких. Ти б’єшся за кращу їжу, за тепліший одяг, за можливість пережити ще один день.

Ділан ледь нахилився вперед, але не говорив нічого. Він відчував, що зараз не його час.

— Коли ти стаєш дорослим, ти просто йдеш звідти. Без гарантій, без плану. Просто виходиш і сподіваєшся, що тебе не вб’ють у перший рік самостійного життя.

Вона зробила паузу, потім додала з ледь помітною іронією:

— Але в цілому могло бути й гірше.

Її голос був рівним, спокійним, ніби вона розповідала щось буденне. Але Ділан бачив—у її очах ховалося щось глибше, щось, що вона не дозволяла нікому розгледіти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍