Кетрін Сі - На смак, як кохання , Кетрін Сі

— Вибачте, ми на хвилинку, — кажу я й різко підводжуся зі стільця.

Олівер навіть не заперечує. Він просто слідує за мною, ніби так і має бути.

Ми виходимо надвір, і щойно двері ресторану зачиняються за нами, я різко розвертаюся до нього.

— Що, чорт забирай, ти робиш?! — шиплю, не стримуючи злості.

— Допомагаю тобі, — безтурботно відповідає він.

— Олівер! — я закочую очі й роблю глибокий вдих. — Ти серйозно?

Він знизує плечима.

— Я просто помітив, як ти вагалася перед тим, як сказати, що ти самотня. Було схоже, що тобі не хочеться цього казати.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але… він має рацію.

— Я могла сама розібратися, — бурчу, схрещуючи руки на грудях.

— Могла, — погоджується він. — Але ж не розібралася.

Я стискаю губи, намагаючись придумати щось у відповідь, але він продовжує:

— Тим паче, що для твоїх батьків ми й так пара. То чому б не підтримати цю ілюзію ще трохи?

— Олівер… — я злюся ще більше. — Це не твоє діло.

— Можливо, — легко погоджується він. — Але я все одно це зробив.

Я різко повертаюся, щоб піти, але він встигає перехопити мене за руку.

— Стейсі… — його голос звучить вже не так безтурботно, а тихо і серйозно.

Я дивлюся на нього з викликом.

— Що?

Він дивиться мені в очі, і раптом усмішка зникає з його обличчя.

— Вибач, — каже він.

Я моргаю, трохи спантеличена.

— За що?

— За мою поведінку, — він робить крок ближче. — За те, що ігнорував тебе останні дні. За сьогодні.

Я не встигаю нічого сказати, бо він… просто обіймає мене.

Його руки впевнено притягують мене до себе, і хоча я інстинктивно хочу відштовхнути його, чомусь не можу.

Я відчуваю, як його тепле дихання торкається мого волосся, як його серце рівно б’ється поруч із моїм.

— Ти можеш злитись, але я все одно вибачуся, — тихо додає він.

І найгірше те, що моя злість починає повільно розчинятися.

Я завмираю в його обіймах, не знаючи, як правильно відреагувати. Відштовхнути його? Сказати щось різке? Але, чорт забирай, мені надто добре тут, у його теплих руках, навіть якщо я не хочу цього визнавати.

— Якщо ти думаєш, що вибачення можуть усе виправити, то… — починаю я, але Олівер перериває мене:

— Вони не можуть. Але, можливо, вечеря після зустрічі однокласників виправить ситуацію?

Я відштовхую його рівно настільки, щоб подивитися в очі.

— Це ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — він всміхається. — Готовий навіть дозволити тобі обрати ресторан.

Я хитаю головою, не знаючи, плакати чи сміятися.

— Ти нестерпний.

— Але ти все одно підеш зі мною, — самовпевнено каже він.

Я вдихаю морозне нічне повітря й дивлюся на ресторан, за стінами якого мої колишні однокласники, ймовірно, досі обговорюють нас із Олівером.

— Ще не факт, — відповідаю я, хоча ми обоє знаємо, що відповідь уже очевидна.