Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

батько, нi брати не хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому вiддали його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк — рiзками вибили б! Його — рiзками!

Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi — нехай би батько, як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.

Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. I велика злiсть, лютiсть знову його обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усi, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодiювати! Знає вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких злодiїв. Так i братви: не вiддали його частки, — однаково, що вкрали її. А як злодiй украде, дак хiба хазяїн не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i вiн у братiв може…

Роман, не помiчаючи того, сам собi переказував те, що йому казав Патрокл.

Так… Але через що ж йому чогось нiяково те зробити, до чого його прихиляють?

Грiх воно, звiсно, хоч i своє, але таким робом брати.

Грiх… це так… А то ще й так: вони собi там ласо їдять, тепло вдягаються, на печi зиму лежатимуть, а вiн, Роман, мерзне, голодує, поневiряється тут. Якби не оцi… злодiї, то, може б, i з голоду пропав. Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб силомiць своє взяти? Тiльки своє, тiльки в батька та братiв, — нi в кого iншого вiн не хоче, а в їх самих…

От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обiйдеться, а як пiймають? Острог, рештантськi роти!

Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.

I хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й полiцiя доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби пiти та виказати на їх? Звiсно, вiн заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його нема, то нiчого з того й не було б.

А як вiн пристане до їх, то тодi й йому суда не минути… А втiм… не всi ж i попадаються… Мужики в таких випадках страшнiшi за суд. Бо як пiймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.

Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде вiн чоловiком жити. А то…

Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однiєї квартири в другу, та й годi, — бiльше й не було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його проїв, а спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.

Другого дня було ще гiрше: нiхто за весь день i не попитав його. На селi вже обробилися, насунуло в город парубкiв; робiтникiв було бiльше, нiж роботи, — не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пiшов i ночувати туди, куди й учора. Але як вiн пiдiйшов до театрової шопи i побачив темну сцену — мов велику роззявлену пащу, — його обняло холодом. Згадав, як вiн мерз минулої ночi. Тодi ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадiя.

Отак поневiряться, мучитися! I через що? Тiльки через те, що брати не схотiли йому вiддати його ж добра!

Ну, дак вiн сам його вiзьме! Годi вже!..

Вiн уже й не думав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був голодний.

Повернувся i пiшов швидко-швидко на другий кiнець города — туди, в Рiвчаки.

III

Другого дня вранцi Роман iще спав у Ярошевiй хатi, як рипнули дверi i в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогоднi обличчя квiтчастiше, нiж звичайно, бо пiд лiвим оком процвiтав у нього величезний синяк.

— А де це? — кивнув на синяк Ярош.

— _ Ат! — нехотя вiдказав i махнув рукою.

— Чи не в Левона?

Левон — то був таємний шинкар i помiчник усяким злодiям, що в його збиралися пити.

— А то ж де хiба є такi скаженi? — одповiв питанням Патрокл.

— Должно, уп'ять з Левдиком?

— Не з яким же дияволом! — одказав Хвигуровський, ходячи по хатi туди й сюди. — Сточортове опудало смiє сiкатися! Ну, я ж йому й дав.

Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:

— А що, не казав я? Тут уже! Ходiм лиш у сiни! Вийшли.

— Сам прибiг?

— Сам… учорашнього дня…

— Шо ж вiн каже?

— Шо братам одомстить… Тольки їм, а чого другого не хоче.

— Та це вже звiсно. Кожен азiнус думає, що тiльки оцей раз, а бiльше вже й не буде. Ти йому вчора пiднiс?

— Авжеж! Сьогоднi дам опохмелиться.

— Тiльки добре дай!

— Знаю плепорцiю. Не гаразд переборщать, а то й на вечiр негодящий буде. При йому хлопцiв не хочу збирать… Хай не знає всiх…

— Авжеж.

— Перекажи Лукашем, щоб надвечiр зiбралися в шопу. Хай прийдуть провулком та попiд кручею, щоб йому з вiкна не видать було. Я загадаю — кому що.

— Гаразд, отамане.

Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма що Ярошева жiнка ходила проз його по хатi, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горiлкою, вiн спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горiлкою останнi iскорки сумлiння.

Надвечiр того ж дня у Яроша в старiй шопi, що була колись возiвнею, зiйшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посiли на старих недоломаних санях, дiжках, дровах та на iншому мотлосi, що їм захаращено було возiвню. Тут були Патрокл, Лукаш i ще троє обiдраних добродiїв. Прийшов Ярош.

— А де ж Левдик?

— Хто його зна… кудись завiявся… Мабуть, п'є,- сказав високий похмурий чоловiк.

— Сволоч! — вилаявся Ярош. — Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопцi, приказу! Усi змовкли.

— Кучма, Лукаш, Семен та Кулач — на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо, вдався