Юлія Ілюха - Східний синдром

та сміливішою. Коли попутник, розморений власним алкоголем та її флюїдами молодості, захропів на сусідній полиці, вона ще довго вдивлялася в темне вікно, в яке били дрібні колючі сніжинки. Перед тим як теж вкластися на сон, Таня всоте за день перевірила квитки на наступний потяг. «Москва — Київ» — буква за бук­вою горіли слова під її холодними пальцями.

  ***

Почалося все в дев’ятому класі, коли за шкільною програмою проходили Пушкіна. «Ларіна-Ларіна, де твій Онєгін? Пройшла любов, зав’яли помідори!» — дражнили Таню Ларіну однокласники, смикаючи за два довгих русявих хвости. Мініатюрна Таня злилася і била їх найтовщими книжками по головах, але ті не вгавали, щодня починаючи забаву з чистого аркуша. Відтоді над нею немовби нависло прокляття пушкінської Тетяни Ларіної.

Цей «Онєгін», якого вона читала нехотя, з примусу, наче над нею з палицею стояв особисто міністр освіти, добряче тхнув нафталіном через дірки побитих міллю суконь провінційної російської знаті, але після нього в серці та інших органах Тані оселилося якесь щемливе передчуття. Їй, як усім дівчаткам її віку, хотілося такого кохання, про яке пишуть у книжках, — шаленого й до чиєїсь смерті. Часом вона любила уявляти, як її намріяний коханий, якого вона покинула, аби втішитися в обіймах іншого, вкорочує собі віку в залитій кров’ю ванній, бо не може жити без неї, Тані Ларіної. Такі яскраві образи гріли душу й піднімали самооцінку, бо насправді в Тані нікого не було, тоді як її ровесниці вже пізнавали втіхи кохання не лише платонічного й романтичного, але й фізичного. Стосунки з однокласниками та просто знайомими хлопцями її віку відверто не складались. Хоча Таня й мріяла про велику любов і малювала в блокнотику червоні сердечка, хлопців та й взагалі — чоловіків будь-якого віку — вона боялась і не підпускала до себе. І мала на те свої причини.

Коли Тані Ларіній було п’ять років, її мати вдруге вийшла заміж. Перший шлюб закінчився невдало — після року спільного життя, гори перебитого посуду, порізаної імпортної дублянки й зламаного носа мати розлучилася з батьком, після чого той швиденько розчинився десь на безкраїх просторах Радянського Союзу й більше долею доньки не цікавився. Вітчим, високий похмурий чоловік із великими руками, увійшов у їхню квартиру й у Танине життя із запахом металу, мастила й цигарок «Пріма». Працював він на заводі токарем-шліфувальником, мав на грудях та руках синюшні армійські татуювання «ВДВ» та «Маринка», а на вихідні любив культурно відпочити й остограмитись.

Уперше вітчим ударив Таню на Новий рік, коли та без дозволу полізла знімати з ялинки цукерку на мотузочці. Ударив геть по-дорослому — кулаком в обличчя, від чого дівчинка відлетіла аж у протилежний куток кімнати. Тоді мати влаштувала скандал, погрожувала викликати міліцію та згноїти його на нарах, а зрештою лише викинула речі з балкона. Святковий бій курантів застав вітчима на вулиці, де той вишукував у заметах своє барахло, а зарьовану Таню із синцем на півобличчя — на руках такої ж заплаканої матері. П’яний та злий, наче накачаний транквілізаторами лев у зоопарку, який уже відчуває свою слабкість, але має ще достатньо сили, вітчим, хитаючись, пішов засніженою вулицею, проте обіцяв повернутись.

Мати пробачила його через місяць. Уже подорослішавши, Таня довго не могла збагнути, що примушує її, жінку, не обділену увагою чоловіків, щоразу входити в ту саму ріку, прощаючи всі образи та побої, яких вона так і не пробачила першому чоловікові. «Кожній жінці потрібна сильна рука сильного чоловіка, доню. Я свою знайшла», — відповіла вона якось на невимовлене доньчине питання, затираючи пожовклі синці на обличчі тональним кремом «Балет», коли вітчим укотре вимолив собі індульгенцію.

Ця сильна рука, важка й жорстока, била так само сильно. Діставалося переважно матері — вітчим засвоїв новорічний урок і Таню більше не чіпав, хіба що зрідка давав запотиличника. Зате мати спершу стала часто ходити в темних окулярах навіть увечері, а згодом засвоїла мистецтво гримування. Ніхто не міг передбачити, з якої причини й коли вітчим вибухне люттю, допоки цей вибух не відбувався. Потім, після примирення, яким через деякий час неодмінно завершувалася кожна бійка, вітчим перетворю­вався із грізного дикого лева на домашнього звіра, проте майбутній його гнів простежувався в погляді спідлоба, у стиснутому кулаці.

За роки, прожиті разом із ним, немов на ящику з динамітом, Таня на власній шкурі пересвідчилась, що Данте помилявся і кіл пекла насправді не дев’ять. Їх нескінченність. Нескінченність страху, ненависті й відчаю однієї маленької дівчинки проти чоловіка з наколкою «ВДВ». Нескінченність любові, ненависті й жалю доньки до матері, яка затирає побите, немов падалишнє яблуко, обличчя «тонаком». Безкінечність снів, мрій і надій вирватися з цього липкого родинного пекла.

У рік міленіуму Тані виповнилося сімнадцять. З дрібної кістлявої дівчинки вона виросла в мініатюрну юнку з виразним звабливим тілом дорослої жінки. Довге волосся кольору прілої соломи, акуратно окреслені губи, високий блідий лоб і карі очі, завжди насторожені, завжди в очікуванні удару в спину. Через привабливу зовнішність проти власної волі вона ставала об’єктом уваги багатьох чоловіків, і від цього їх іще дужче боялася, ховалася за широкими складками непомітного сірого одягу, намагаючись злитися з навко­лишнім пейзажем.

Удома стало геть нестерпно. Мати, колись така легка, гарна й повітряна, наче фея, потроху спивалася на пару з вітчимом, виносячи з дому все цінне, і Таня намагалася якомога менше залишатися з ними в продимленій цигарками квартирі. Тихо, по-мишачому, шмигала через коридор і зачинялася у своїй кімнатці. Коли ж, не дай Боже, наштовхувалась на п’яного вітчима, знову почувалася п’ятирічною дівчинкою, здатною впісятися від страху.

Уже рік вона кілька днів на тиждень підробляла після школи на базарі — махала мітлою, змітаючи в одну купу поліетиленові пакети, зогнилі фрукти та розірвані картонки. Було гидко, соромно й страшно, хотілося втекти від насмішкуватих очей ровесників і жалісливих поглядів дорослих, але ще більше хотілося жити. Вона ховала зароблені гроші в Комети — некрасивої, але хвацької жінки, котра була власницею кількох торгових павільйонів і свого часу дала Тані цю роботу. Як не дивно, Кометою її назвали батьки, сп’янілі від ейфорії, що простий радянський хлопець Юра полетів підкорювати космос. «Дівчинко, людина людині вовк, тримайся за життя зубами й не дай себе зламати», — повторювала вона Тані, коли Ларіна сьорбала чай із бутербродом із ковбасою на її торговій точці. Дівчина ніяково кивала, а очі Комети Павлівни починали підозріло блищати — у ній вона впізнавала своє голодне космічне дитинство.

Саме вона стала стихійною рушійною силою знайомства Тані з Сергієм.

  ***

Коли тільки починалося прохолодне омське літо, якось увечері Таня зайшла до Комети сказати, що подала документи в медучилище.

— Якщо пощастить, то й кімнату в гуртожитку дадуть, треба лише постаратися пройти за конкурсом, — міркувала вголос Таня, без поспіху жуючи «Лікарську».

Павлівна спершу кивала, погоджуючись та радіючи, що в бідної дитини буде свій куток без «тих клятих алкашів», а потім сплеснула пухкою рукою по широкому стегну, осяяна раптовим здогадом.

— Слухай, так там же весь колектив бабський буде! Одні баби та голі жопи з суднами. Нам таке не треба! Нам тебе ще заміж видавати! — гарячкувала вона. — Забирай к чорту документи,