Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

8.2

***

Вірить чи ні, не знаю. Просто веде далі, до чистого під’їзду зі скляними дверима. Вітається легким кивком з вахтером й підштовхує в просторий хол, такий великий, що можна коня вигулювати за бажання.

Ліфт теж чистенький, з дзеркалом, світло-сірими стінами. Упевнена, він не ламається, як наш в гуртожитку. А якщо й трапляється якась халепа, служба приїжджає за кілька хвилин.

Хоч я й була в новобудовах, заходила в гості до друзів. Макс, наприклад, також винаймає квартиру у пристойному будинку. А проте будинок Марка складає враження ну дуже елітного та дорогого. Стоянка перед під'їздом забита не просто іномарками, а недешевими такими громіздкими монстрами або легкими витягнутими спорткарами. Я в машинах не дуже знаюсь, але тут і їжаку зрозуміло, що вартість їм як однокімнатній квартирі, або й більше. 

― На якому поверсі ти живеш? ― цікавлюсь, щоб порушити мовчанку і не витріщатись довкола так відверто захоплено. 

― На дванадцятому, ― дивиться скоса, наче насмішкувато, й натискає кнопку з циферкою. Я, звісно ж, червонію. Ліфт рушає, м’яко й легко, що майже не відчуваю дискомфорту. 

Кидаю погляд у дзеркало. Я дивно виглядаю поряд з Марком. Трохи розтріпана, дещо налякана, у курточці та шапці, з кольоровим в’язаним шаликом на шиї. І Марк: костюм, краватка, годинник на зап’ясті ― механічний, зі стрілками й коліщатком збоку. Я тільки в тата бачила такий, від діда дістався. Усі знайомі або взагалі ними не користувались, або надавали перевагу смартгодинникам. 

Ми наче з різних світів, з різних епох. Протилежні, як вогонь та вода. Вперше долають сумніви: ніхто не повірить що ми пара. Такі, як Марк не дивляться на таких, як я. 

Навіть Стьопа мені більше підходив: студент, веселун, жартівник.

Марк похмурий і серйозний. Мовчазний. Закритий. Він би вибрав собі якусь гламурну леді чи фітоняшку з накачаними сідницями. А не дівчину, чиї руки унизані дешевою чудернацькою біжутерією, а одяг складається з елементів хендмейду.

Ліфт зупиняється, розкриваються двері. І мені стає моторошно. На що я підписалась? Що від мене вимагатиме ця угода? Змінити себе, власне “я”, відповідати рівню життя людей кола, до якого я ніколи не ввійду по-справжньому. Та й не хочу, якщо чесно.

Але гроші, квартира, і можливість пожити без гулянок ваблять ще більше, коли стали не мрією, а реальністю.  

― Проходь, не бійся, ― пропонує, помітивши, що я застигла на порозі біля прочинених дверей.  ― Почувай себе як вдома. 

Переступаю поріг, мнусь у передпокої. Допитливо роззираюсь навкруги. Мені тут жити якийсь час, та й взагалі цікаво, як виглядає оселя суворого трудоголіка. 

Мене зустрічає стерильна чистота, сіро-білі відтінки, й мінімум меблів та елементів декору. 

Марк допомагає роздягнутись. Проводить невеличку екскурсію. Квартира простора, кухня-вітальня просто величезних розмірів і дві кімнати. Одна з них спальня Марка. 

― Ти будеш жити тут, ― прочиняє двері, ― а я у сусідній.

― Чому тут? ― обдивляюсь чисто чоловічу обстановку. ― Не логічніше мені віддати іншу? Якось не зручно тебе виселяти, ― знічено опускаю голову. Здивовано підтискаю пальці ― ні, не здалось, підлога тут справді тепла, відчуваю навіть через махрові шкарпетки. 

Хитає головою, опускає сумку на підлогу. 

― Половину полиць у шафі я звільнив, можеш розкладати свої речі. І ні, не логічніше. 

― Чому? ― підіймаю погляд. Високий, щоб у вічі заглянути, потрібно добряче закинути голову, хоч я й сама не низенька.

― Тому що ти дівчина! ― видає таким тоном, наче це щось пояснює.

― Очевидно, ― пирхаю. ― Хіба це був перший мій плюс, який примусив зробити пропозицію?

Гмикає. Хитає головою. “Шутка гумору” зарахована. Мабуть, через це й опускається до подальших пояснень.

― У дівчат купа дрібничок з косметики та прикрас. Нелогічно, якщо вони будуть у сусідній кімнаті. Мені ж у спальні треба тільки переночувати, мінімум одягу я вже переніс. Звісно гості тут бувають не часто, та й без запрошення ніхто не увірветься, але на всякий випадок. Моя спальня має максимально вказувати, що в ній живе дівчина. 

― Гаразд, ― приймаю пояснення. З такого боку я дійсно не дивилась.. 

― Ти освоюйся, розбирайся. Я в душ… ― зрештою оголошує.

Здивована його тактовністю, лиш кліпаю очима. Дійсно не очікувала, що настільки проникливо зрозуміє мою ніяковість. Й дасть можливість максимально на самоті вивчити квартиру й оговтатись від змін у житті. 

― Дякую, ― промовляю, коли вже майже ховається за дверима, а за п’ять хвилин чую, як починає шуміти вода.

Нарешті розслабляюсь, до цього й не усвідомлювала, яка була напружена, аж плечі зсудомило. Опускаюсь на коліна біля сумки, розкриваю блискавку, але несподівано розумію, що поки не готова розкладати речі. Більше приваблює вивчення квартири. Виходжу з кімнати, заглядаю в сусідню. Вона повністю безлика: білі стіни, диван, стіл з ноутбуком та комп’ютерне крісло. Скоріш за все це кабінет. Сподіваюсь, диван таки розкладається. Бо Марка дійсно стає шкода, не хочу, щоб він страждав. Сон ― одна з базових потреб, і має бути комфортним. 

Далі прямую на кухню. Те що вона наповнена всеможливою технікою, навіть не дивуюсь. Чорний глянцевий холодильник, плита, посудомийка. Навіть раковина та робоча поверхня чорні. 

Погляд приковує велике панорамне вікно. У квартирі немає балконів, зате є ось така ніша, що від стелі й до підлоги має скляну стіну. З цього поверху місто наче на долоні. мене наче магнітом тягне помилуватись пейзажем, але як тільки наміряюсь підійти ближче, у двері лунає дзвінок. 

Якийсь час стою нерішуче, мнусь. Марк ніяк не реагує, й розпоряджень щодо цього не залишав. Дзвінок повторюється, й стає ніяково. Можливо це щось важливе, година пізня, а гість не йде. Зрештою, вирішую, якщо ми вже вступили в гру, мушу відповідати ролі його дівчини. Марк он пропозицію не посоромився зробити перед вахтером. А мені лиш двері відчинити, сказав же почуватись як вдома. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍