Ерін Кас - Наздогнати мрію, Ерін Кас

Але коли до закінчення робочого дня лишається десять хвилин, я знову згадую слова Рубана про дзвінок. Ну чому так невчасно? І що такого він хотів мені сказати? А якщо він приїде? Тоді буде дуже незручно перед дівчатами. Рішення приймаю швидко, бо маю звичку напридумувати собі купу різної дурні. Знаходжу візитівку й набираю його номер.

— Я слухаю, — навіть не дивуюся гучному серцебиттю, коли чую його голос.

— Добрий вечір, — намагаюся говорити спокійно. — Це…

— Добрий, Інно, — перебиває мене, а я дивуюся, що впізнав. — Ти вже завершила роботу?

— Майже, — не розумію до чого це питання.

— Ні, покажи мені іншу таблицю, — говорить роздратовано. — Так, давай усі звіти за кожен місяць, — дає команду. На задньому фоні чути ще чийсь голос. Я думала, то мені, а він на роботі.

— Як щодо вечері? — гадаю, що це вже мені.

— Ну, я… Не знаю, — видихаю у слухавку, розуміючи, що так говорити легше, ніж віч-на-віч.

— Я заберу тебе о дев’ятій, раніше не зможу. Буду біля будинку, наберу, — його голос обривається й дзвінок завершується. А я так і сиджу з телефоном біля вуха.

Що це було? Наче я сама напросилася на вечерю з ним. І що робити?

Поки їду додому, весь час думаю, як краще вчинити. Спочатку хочу йому зателефонувати й відмовитися. Потім вирішую просто не реагувати, але стає страшно. А коли заходжу додому, вже знаю, яку сукню одягну і як вкладу волосся. Нехай це буде один єдиний раз, коли я дозволю відчути собі щось подібне. Я навіть скучила за тим відчуттям романтики та трепету всередині, які відчувала тоді на терасі. Знаю, що роблю дурницю, але всередині мене рішення вже прийняла інша Інна. Та, якою я була до зустрічі з Артемом.

Часу в мене небагато, тому приймаю душ, підіймаю волосся вгору й заколюю його шпилькою. Роблю стриманий макіяж і одягаю свою улюблену сукню. Прекрасно розумію, що він не мав на увазі перекус в якомусь кафе, чи в суші-барі. Це точно буде ресторан, тому потрібно мати відповідний вигляд. Обожнюю цю сіру сукню і ніхто не завадить мені бути саме в ній. Але о дев’ятій ніхто не з’являється. Десять напружених хвилин проходить в очікуванні, а коли лунає мелодія мобільного, я голосно видихаю. Вже навіть не дивуюся зі своєї реакції.

— Так, — відповідаю якомога спокійніше.

— Ти не втекла на край світу через небажання зі мною вечеряти? — питає Дмитро, а я усміхаюся.

— Ні.

— Тоді спускайся, — відхиляє виклик, а я розумію, що шляху назад немає.

Я погодилася на вечерю з ним, хоч і таким незвичним способом. Користуюся парфумами, кладу телефон в клатч й виходжу назустріч небезпечному чоловіку, який не дає про себе забути ще з першої зустрічі.