Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

ті промені, несучи полям і садам згубу трансарктичної зими; і ліси промерзали до краю, і звірі, що блукали в них, вклякали, немов обертаючись на мармур, тож коли значно пізніше люди прийшли до тих країв, то знайшли лосів, ведмедів і мамутів, які досі стояли, застигнувши в тих позах, які мали за життя. Однак, живучи на Йікілті, чаклун Еваг був невразливий до крижаної смерті, і, сидячи у своєму домі чи прогулюючись айсберґом, він відчував холод, який був не дошкульнішим за прохолоду, що чаїться в літніх тінях. 

Тепер окрім Дуні та Укс Лоддана, чаклунів з Туласку, Евага в тій мандрівці супроводжувало ще п’ятеро ворожбитів, обраних Рлім Шайкортом. Вони теж були загартовані для життя в холоднечі, що панувала на Йікілті, а їхні будинки якимись незнаними чарами було перенесено на айсберґ. То були грубуваті чужоземці, які звалися полярійцями, й походили вони з островів, котрі лежали набагато ближче до полюса, ніж розлогий острів Туласк. Еваг мало що тямив у трибі їхнього життя, і чаклунство їхнє було геть йому незнайоме, а мова — незрозуміла; не знали тієї мови й туласкійці. 

Щодня восьмеро чаклунів знаходили на своїх столах усю необхідну для підтримання людського життя поживу, хоча й не відали вони, в який спосіб її постачають. Усі вони єдналися у поклонінні білому хробакові, усі, здавалося, були до певної міри вдоволені своєю долею та прагли здобути неземну мудрість і владу, які пообіцяв їм хробак. Але на Еваговім серці було неспокійно, і потайки повставав він супроти своєї неволі у Рлім Шайкорта; з відразою споглядав він погубу, що повсякчас ширилася з Йікілту на милі йому міста та плодючі океанські узбережжя. Сповнений скорботи, дивився він, як прибило холодом оперізаний квітами Сернґот, як бореальне безгоміння зійшло на заюрблені вулиці Леквана, і як раптовий мороз обпалив своєю білиною обійстя і сади приморської долини Аґіл. Журба краяла чаклунові серце щоразу, коли йому випадало бачити, як рибальські коракли та торгові й військові біреми74 пропливають повз, спорожнілі після зустрічі з Йікілтом. 

Весь час на південь плив велетенський айсберґ, несучи смертельну зиму до країв, над якими високо сяяло літнє сонце. І Еваг тримав свої думки при собі та в усьому наслідував звичаї, яких дотримувалися Дуні, Укс Лоддан і решта чаклунів. Через певні проміжки часу, що вивірялися рухом приполярних зірок, вісім чаклунів сходили нагору, до високого чертогу, в якому постійно перебував Рлім Шайкорт, напівзгорнувшись на своєму крижаному п’єдесталі. Там, справляючи ритуал, ритми якого відповідали частоті падіння схожих на очі сліз, якими плакав хробак, а колінопреклоніння здійснювалися влад із розверзанням і стулянням його рота, чаклуни віддавали Рлім Шайкортові належне величання. Іноді хробак мовчав, а іноді промовляв до них, наново повторюючи дані ним туманні обіцянки. І довідавсь Еваг від інших чорнокнижників, що впродовж кожної фази новомісяччя хробак поринав у сон, і лише на той час криваві сльози припиняли падати, а рот переставав стулятися та роззявлятися. 

Коли надійшла пора третього повторення ритуалу поклоніння, сталося так, що до вежі піднялося лише семеро чаклунів. Еваг, полічивши їх, виявив, що бракувало одного з п’яти чужоземців. Опісля він запитав про це Дуні та Укс Лоддана й на миґах повторив свої розпити чотирьом північанам, одначе скидалося на те, що доля відсутнього чорнокнижника була таємницею для них усіх. Відтоді про зниклого чаклуна нічого не було чути, і Еваг, довго та глибоко розмірковуючи над цим випадком, дещо занепокоївся, адже впродовж церемонії у чертоговій вежі йому видавалося, що хробак став важчим і ширшим на вигляд, аніж будь-коли дотепер. 

Потайки розпитував він інших чаклунів, якого харчування потребував Рлім Шайкорт, але щодо цього було чимало сумнівів і суперечок. Укс Лоддан обстоював думку, що хробак харчувався не чим менш особливим, як серцями білих арктичних ведмедів, у той час як Дуні присягався, що його правною поживою була китова печінка. Але, наскільки їм було відомо, хробак не їв упродовж їхнього перебування на Йікілті; обоє стверджували, що проміжки між його годівлями були довшими, ніж у будь-якого земного створіння, й обчислювалися не годинами чи днями, а цілими роками. 

Під сонцем, що підбивалося дедалі вище, айсберґ і далі плинув в обраному напрямку, стаючи чимдалі неозорішим і страхітливішим; і знову, в призначений зорями час, який припадав на передполудень кожного третього дня, чаклуни збиралися перед Рлім Шайкортом. Цього разу усіх збентежило те, що стало їх лиш шестеро; і зниклим чорнокнижником був іще один із чужоземців. А хробак ще дужче збільшився; тепер його зростання було видиме як потовщення всього його тіла від голови до хвоста. 

Вважаючи ці обставини лихою передвісткою, шестеро чаклунів, кожний своєю власною мовою, звернулися до хробака зі сповненим страху проханням, благаючи його повідати їм долю їхніх пощезлих побратимів. І відповів їм хробак, і мова його була зрозуміла і Евагові, і Укс Лодданові, і Дуні, і кожному з трьох північан, і кожному з присутніх здавалося, що до нього звертаються його рідною мовою. 

— Це питання є таїною, щодо якої всі ви у належний час дістанете просвітлення. Знайте таке: ті двоє, що пощезли, ще й досі є присутні; і вони ще, як я й обіцяв, розділять з вами позаземну мудрість і панування Рлім Шайкорта. 

Опісля, коли вони вже спустилися з вежі, Еваг обговорив із двома туласкійцями тлумачення цієї відповіді. Еваг притримувався думки, що значення тих слів було зловісним, адже, воістину, їхні зниклі товариші могли бути присутні лишень у хробаковім череві, одначе співрозмовники заперечували й казали, що ті люди зазнали більш містичного перетворення, і зараз пощезлі вже піднеслися за межі людського зору та слуху. Очікуючи, що у призначений час і вони своєю чергою зазнають якогось піднесеного апофеозу, Дуні з Укс Лодданом негайно присвятили себе приготуванням, які полягали в молитвах і аскезі. Однак Еваг і досі був сповнений страху; не міг він довіряти двозначним хробаковим запевненням, і сумнів залишався з ним повсякчас. 

Прагнучи угамувати свій сумнів і, можливо, знайти якийсь слід зниклих полярійців, він подався досліджувати могутній айсберґ, на зубчастих вершинах якого його власний дім і домівки решти чорнокнижників примостилися, неначе крихітні рибальські хатинки на океанських скелях. Інші чаклуни відмовилися супроводжувати Евага в його пошуках, боячись, що можуть накликати на себе хробакову неласку, тож Еваг, не зустрівши перешкод, блукав Йікілтом від краю і до краю, немов якимось обширним плато, оточеним гірськими вершинами та відрогами; ризикуючи, спинався на горішні схили й спускався до глибоких розколин і каверн, яких не досягало сонячне проміння і де не було іншого світла, окрім дивного світіння неземної криги. Він побачив, що у тутешніх крижаних стінах, наче у камені глибоких підземних верств, були занурені оселі, подібних до яких люди ніколи не будували, й судна, які могли належати хіба що іншим епохам чи світам, але ніде не зміг він виявити присутності жодного живого створіння; ані жодний дух, ані примара не відгукнулися на некромантські приклика́ння, які він часто промовляв, ідучи понад проваллями та проходячи порожнинами в кризі. 

Тож Евага й далі сповнювало передчуття хробакового віроломства, і вирішив чаклун, що недремно пильнуватиме всю ніч напередодні наступного відправлення величальних обрядів; ще звечора впевнився він, що решта чаклунів, яких зараз лишалося п’ятеро, влаштувалися на ніч у своїх окремих будинках. Пересвідчившись