Анітка Санніфео - Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео

Розділ 13. Вогненна Саламандра

– Любі террі, – пролунав у залі його голос. Спокійний, але водночас впевнений та приязний. – Я щиро вітаю вас у нашій Імператорській Резиденції. Дякую, що прийняли запрошення та прибули до нас. Це велика честь та шана для нашої родини. Маю надію, що кожна з вас отримає досвід та знання, які стануть у пригоді у майбутньому не залежно від результатів. Якщо у вас виникне бажання покинути відбір достроково, – з тими словами його погляд зупинився на мені, і я відчула як серце в грудях зробило кульбіт, а й змусила себе зробити глибокий вдих-видих, – то ви можете це зробити в кінці кожного з етапів. Ми нікого не будемо утримувати силою. Ми дослухаємося до всіх проблем та побажань, тому не соромитися та звертайся до террі Люції.

По залу пронісся шепіт, дівчата почали щось тихо обговорювати.

– Дівчата, дозвольте запросити всіх до святкового обіду. Всім смачного, а ми за вами побачимося за кілька годин на тренувальному полігоні та у вас всіх буде можливість поставити мені одне питання після проходження першого етапу відбору, – з цими словами Тайпан знову подарував мені свій погляд та квапливим кроком вийшов з зали.

– Чому лише одне? – пролунав за нашими спинами обурений голос.

– Такі правила, террі Флоро, – цикнула на неї Люція.

– Я думала, він обідатиме з нами, – фиркнула Анаконда. – А чого це він на тебе так дивився, Саламандро, га?

– А тобі що? – пирхнула Йоханна, стискаючи мою долоню. – Він не твоя власність, на кого хоче, на того й дивиться. Ярославо, ходім, там є вільний столик, – дівчина потягнула мене до вікна, де дійсно стояв невеликий стіл на двох осіб, вже засервірований до обіду.

– Дякую, що вступилася, але я й сама можу відповісти, – подякувала я Йоханні.

– З Анакондами треба бути обережною. Вони підступні…

– Звідки ти її так добре знаєш?

– Мій батько мав необережність мати в партнерах по бізнесу її батька. Тому я знаю цю родину дуже добре. На жаль, – Йоханна стала сумною та замисленою.

– Сподіваюся, ви не зазнали від них сильної шкоди…

– Як каже мій батько, й тут я його повністю підтримую, все, за що ми заплатили грошима – не варто наших переживань. Це досвід та гарт, які змушують нас правильно ставити життєві пріоритети. Головне – аби живі були ті, хто нам дорогий.

– Аби були живі, – озвалася я й вперше відчула, як сильно мені не вистачало мами та тата всі ці роки. Так, бабуся повністю замінила їх, вона працювала, щоб ми ні в чому не знали потреби, турбувалася про мене, не спала по ночах, коли я хворіла, була поруч, коли я вперше закохалася, а він навіть не помічав мене…

– Ярославо, що з тобою? Я щось не те сказала? – напружилася дівчина.

– Все гаразд. Ти не винна, Йоханно. І ти все правильно кажеш. Справа в мені, в моїх рідних, яких я ніколи не знала…

– Лишенько! Вибач, я не подумала, що казала.

– Ти не маєш просити вибачення. Не ти винна в тому, що з мого роду в живих залишилися лише я та бабуся… Тато відмовився від мене. Але тепер, коли я тут, у Фаерії, я хочу його знайти. Хочу знайти все, що стосується мого минулого.

– Якщо буде потрібна допомога, знай, що я на твоєму боці. І ще одне: я не мрію про місце імператриці. Мені більш подобається мій маленький Єдінбурн. Я не витримаю довго всіх цих етикетів...

– Схоже, тут ми однакові, – я усміхнулася. – Рада, що ми познайомилися, Йоханно.

– І я рада. Тут всі такі злі та самовпевнені, – прошепотіла вона. – Навіть Флора, хоч вчора здалася мені адекватною.

– Хай між собою гризуться, а ми з тобою вивчатимемо історію, – підморгнула я.

– Домовилися. Я спробую знайти потрібні книги в бібліотеці для тебе.

– Буду вельми вдячна, – проговорила я. – Тільки зачекай. У мене є незвичне питання. Я цілком розумію розмовну мову, й сама можу говорити. Але як писати та читати? Я точно знаю, що ця мова відрізняється від цієї, якою я спілкувалася на Землі.

– Все просто. Наша мова у тебе в генах та крові. Ти її підсвідомо розумієш. Щодо письма та читання, то знадобиться певна практика, але я впевнена, ти швидко опануєш ці навички.

– Цікаво. У нас на Землі так не працює. Навіть рідну мову потрібно вчити, а декому й життя не вистачає, щоб опанувати її.

– Дивно це, – знизала плечима Йоханна.

За розмовами ми не помітили як обід завершився, нам всім подали десерт – досить смачні молочні тістечка, а після цього террі Люція розпорядилася пройти на полігон.

– Невже ми прямо в сукнях підемо? – нахмурилася Флора.

– От-от, – я теж не бажаю псувати таке гарне платтячко, – проговорила дівчина, що стояла поруч з нею. Вона мала довге пряме волосся, пофарбоване у зелений колір.

– Террі Віоліно з клану Ігуани, – промовила Люція, нагородивши дівчину сердитим поглядом. – Для перевірки рівня сили не потрібен спецодяг. У нас є артефакти, які прекрасно впораються з цим. А після на вас чекає зустріч із террі Тайпаном. Соромно не знати, що потрібно для визначення рівня магічних сил.

– Мені ніколи не перевіряли цей рівень. Звідки мені знати як, – відповіла дівчина.

– Якщо більше ні в кого немає питань чи зауважень, то прошу пройти на заднє подвір’я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍