Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

в його житті, аби тільки відчувати, що має спогади. То, може, Сибілла не спомин, а вигадка?

Треба знайти якийсь вихід. Відвідини студії стали справжнісінькими тортурами. Якось я сказав Паолі: «Робота утомлива»[105]. Я щодня, постійно бачу одні й ті самі міланські краєвиди. Можливо, мені слід податися у подорож, адже в студії справи йдуть самі по собі, а Сибілла вже готує новий каталог. Ми б могли поїхати, ну, не знаю, приміром, до Парижа.

— Париж для тебе ще надто далеко, дорога і всі ці штучки тебе виснажать. Нехай, я про все подбаю.

— Отже, до Парижа. Ні. В Москву, в Москву...

— В Москву?

— Як у Чехова. Ти ж бо знаєш, що цитування — єдині мої ліхтарі-дороговкази в тумані.

4. Самотня я містом іду...

Мені показали купу сімейних світлин, і, цілком очевидно, мені вони нічого не нагадали. З іншого боку, там були лише знімки, зроблені, відколи ми з Паолою познайомились. А дитячі фотокартки, якщо такі взагалі збереглися, певно, десь у будиночку в Соларі.

Я побалакав по телефону зі своєю сестрою, тією, що мешкає в Сіднеї. Ада як дізналася, що зі мною сталося таке нещастя, хотіла негайно прилетіти, але вона недавно перенесла досить делікатну операцію, тож наразі лікарі заборонили їй такі важкі перельоти.

Ада спробувала викликати у моїй голові які-небудь спогади, та зазнавши невдачі, розплакалась. Я попросив її, щоб, як їхатиме на гостину, привезла мені качконоса. Він житиме у нашій вітальні, проте, хоч убий, гадки не маю, навіщо. З огляду на мою обізнаність, з таким самим успіхом я міг попросити кенгуру, але, певно, я підсвідомо пам’ятаю, що вони гидять у хаті.

Удень я забігав до студії всього на кілька годин. Сибілла саме готує новий каталог, тож, певна річ, чудово орієнтується у нашій бібліографії. Я швидесенько все оглядаю, кажу, що все йде чудово, а потім вигадую, що мені треба на прийом до лікаря. Вона збентежено дивиться мені вслід. Дівчина знає, що я нездоровий, то що в цьому дивного? Чи гадає, що я її уникаю? Та хіба я можу їй зізнатися: «Знаєш, любонько моя, я не хочу, щоб ти була вигадкою, котра допомагає мені сфальшувати мою пам’ять».

Я спитався у Паоли, яких я дотримувався політичних поглядів. Не хотів би я виявити, що був, ну, скажімо, фашистом.

— Твої погляди можна назвати по-доброму демократичними, — відповіла Паола, — але то радше через інстинкт, а не через переконання. Ти завжди казав, що від політики тобі нудно, тож задля того, щоб подискутувати, називав мене «La Pasionaria»[106]. Ти немов ховався за своїми старенькими книгами від світу, що викликав у тебе страх чи зневагу. Хоча ні, я несправедлива до тебе, ти не зневажав світ, адже важливі моральні дилеми завжди запалювали у тобі почуття. Ти повсякчас підписувався під зверненнями пацифістів і тих, хто виступає проти насилля, расизм тебе надзвичайно обурював. Ти навіть підписався за закон, що забороняє вівісекцію.

— Тварин, чи не так?

— Звісно. Вівісекція людей зветься війною.

— А я що, завжди був таким, навіть... до того, як ми зустрілися?

— У дитинстві і юності ти ставився до цього дещо поверхово. Проте я ніколи не могла цього зрозуміти. У тобі завжди міцно спліталися жорсткість і цинізм. Якщо тобі приносили петицію проти смертної кари, ти підписував і посилав гроші товариству, що виступає проти наркоманії, але водночас, коли ти дізнавався, приміром, що десь у Центральній Африці під час війни між племенами загинуло десять тисяч дітей, ти знизував плечима, ніби кажучи: «що ж, світ недосконалий, і цьому не зарадиш». Ти завжди був людиною життєрадісною, любив принадних жінок, вино, гарну музику, але в мене чомусь завжди складалося враження, що це лише твоя зовнішня оболонка, що допомагає тобі сховатися. Коли нарешті тебе залишали у спокої, ти казав, що історія — це кровопролитна загадка, а створення світу — то суцільна помилка.

— Ніщо не змусить мене забути, що цей світ — творіння злостивого Бога, тінню якого я є[107].

— Чиї це слова?

— Я вже не пам’ятаю.

— Певно, щось тебе таки зацікавило. Одначе ти завжди був готовий гори звернути, якщо хтось потребував допомоги. Коли підтопило Флоренцію[108], ти визвався добровольцем і витягав з-під бруду книги з Національної бібліотеки. Отак, ти був небайдужим до малого лиха, але водночас цинічним у ставленні до великих бід.

— Гадаю, це правильно. Кожен робить те, на що спроможний. А в усьому іншому, як казав Граньйоло, винен Бог.

— Хто такий Граньйоло?

— І цього я вже не пам’ятаю, хоч колись, безперечно, знав.

Що ще я знав колись?

Якось уранці я прокинувся і, прийшовши на кухню зробити собі кави (без кофеїну), почав наспівувати «Рим, не утни дурниць сьогодні»[109]. Чому мені спала на гадку ця пісенька?

— Гарний знак, — підбадьорила мене Паола, — ти починаєш згадувати.

Отже, здається, я щодня, коли варив собі каву, наспівував пісеньку.

Тож жодної підстави в тому, що мені згадалася саме ця пісня, а не будь-яка інша, не було. Жоден аналіз на кшталт «що тобі сьогодні снилося, про що ми з тобою говорили вчора, що ти читав перед сном» не приніс хоч якихось вартих довіри пояснень. А от те, наприклад, як я натягав шкарпетки, колір сорочки, бляшанка, яку я зауважив мимохідь, змушували мою пам’ять галасливо кричати.

— Ти наспівував, — додала Паола, — лише пісні з п’ятдесятих років і ті, що були пізніше, щонайбільше — повертався до пісень з перших фестивалів у Сан-Ремо, як-от «Лети, голубко біла, лети»[110] чи «Гусочка і маки»[111]. Я ніколи не чула від тебе пісень до п’ятдесятих, жодної пісеньки сорокових, тридцятих, двадцятих.

Паола згадала «Я самотня містом іду»[112] — дуже популярну пісню повоєнних років. Навіть їй, попри те, що була ще зовсім малою, ця пісня міцно засіла у голові, бо тоді вона безугавно лунала по радіо. Звісно, мені здалося, що я її вже чув, але пісенька мене не зацікавила. Ніби мені проспівали «Casta diva», хоч, як видається, я ніколи не був ревним шанувальником опери. Це не мало нічого спільного, приміром, з «Елеанор Ріґбі»[113], «Que serà, serà, whatever will be will be»[114] чи «Sono una donna non sono una santa»[115]. Що ж до більш