Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 9

— Як тобі цей варіант? Мені здається, кращого ми вже не знайдемо, — мої слова збіглися з увімкненням ліхтарів на вузькій алеї. — Застебни, будь ласка, куртку — холоднішає.

Змусити цього підлітка тепло вдягнутися — справжнє випробування для моїх нервів. Незважаючи на спекотний клімат рідного світу, він виріс високо в горах, де температура рідко підіймалася хоча б до нуля. І, начебто, розумію, що він загартований, але від одного його роздягненого вигляду в мене мурашки по шкірі.

— Мені не холодно, — хлопець закотив очі, але, побачивши мій суворий погляд, важко зітхнув і мовчки застебнув куртку.

Літні канікули добігали кінця, а ми так і не вибрали для Аста навчальний заклад. Спочатку не могли визначитися зі спеціальністю, потім знайти варіант, який би влаштував усіх. Але буквально днями мені випадково до рук потрапила брошура МТА — Міжпланетної Талоської Академії. Ціна захмарна, але рівень і підхід до освіти мене вразили. Тут Астар зможе продовжувати свої тренування й отримати якісну, всебічну освіту.

— Тоді подаємо документи? — запитально глянула на сина.

— Так, — байдуже відповів він і копнув камінчик, що трапився на шляху.

Говорячи про різне, ми дійшли до ресторанчика, де вирішили повечеряти та почекати Еда з роботи. Астар, як завжди, замовив собі напівсирий стейк і велику порцію гарніру, я обмежилася легким фруктовим салатом. Їсти зовсім не хотілося. Поки чекали замовлення, Ас із захопленням розповідав мені про якусь нову плазмову установку. Я слухала і водночас милувалася неоновими вогнями нашого футуристичного міста. Ця планета підкорила мене з першого погляду. Високий рівень ВВП на душу населення, низький рівень злочинності, чуйні й приємні люди. Талос хоч і невелика планета, але дуже впливова на політичній та економічній арені. Як на мене, це ідеальне місце для початку нового життя.

— Меггі! Ти мене зовсім не слухаєш! — мій син сердився. Довелося вийти зі своїх думок.

— Слухаю.

— І що останнє я сказав? — Аст обурено встромив виделку в м’ясо. Він такий милий, коли сердиться.

— Що А-810 не планують запускати в масове виробництво, а креслення компанія надійно сховала в гном’ячому банку, — невимушено відповіла і всміхнулася.

— Як ти це робиш?! Знаю ж, що не слухала, але ніколи не заловиш!

— Досвід, друже мій, досвід… — з усією серйозністю похлопала хлопця по плечу.

— Та ну тебе! — пихкаючи, як паротяг, він відкинувся на стілець.

Втримати сміх було неможливо.

— Що за шум, а бійки немає? — наближаючись до столика, весело запитав Ед.

Щось останнім часом ці двоє надто часто почали використовувати мої вислови.

— Та ось, з молодим поколінням спілкуюся. Чого такий задоволений?

— Проєкт цікавий почали, — сідаючи поруч і беручи меню, поділився він.

Едгар першим із нас знайшов роботу. Причому не деінде, а в мегавідомій «Хьорст Корпорейшн». Починали вони як силова організація, а тепер потроху охоплюють і інші сфери сучасного життя. Зараз я навіть не скажу, що популярніше: їхні товари чи послуги. Мені здається, улюблена робота вже почала вносити зміни в його характер. Він став більш живим і рідше замикається в собі.

Що ж до мене, то я ще не вирішила, чим хочу зайнятися. У звичайну лікарню не піду — занадто дріб’язково, та й робота там швидко перетворюється на рутину. Цікаві випадки бувають у таких місцях вкрай рідко, але навантаження величезне. У мене тепер є Аст, і весь свій вільний час я хочу присвячувати йому, а не незнайомим мені створінням, вдячність яких зникає так само швидко, як роса на сонці.

Звісно, мої дивіденди з надлишком забезпечать безбідне життя мені та моїм онукам, але байдикувати я не звикла. Тому поки що облаштовую наш новий дім і намагаюся емоційно відпочивати.

— Обрали школу? — подякувавши офіціантці, Ед перевів очі зі свого замовлення на нас.

— Так, подали документи до МТА.

— Ого! Чудовий вибір! Цю Академію спонсорує наше керівництво, тож навчатися там має бути дуже цікаво, — розмірковуючи, промовив чоловік, беручись до вечері.

Ось так за неквапливою сімейною вечерею ми і провели решту вечора.

 

***

І ось непомітно підкрався довгоочікуваний день Х. Всі вступні іспити складені, форма отримана, терпіння і нервові клітини накопичені.

Я ще в піжамі намагаюся швидко досмажити замовлені кимось панкейки, а зверху вже йдуть запеклі бої. Кілька хвилин тому там щось впало з оглушливим гуркотом. Сподіваюся, всі живі.

— Меггі, де мій костюм?! — крик на весь дім.

Живий все-таки. Уже добре, а то панкейки дійсно шкода.

— На тремпелі в шафі! Праворуч! — спритно підкидаючи пательню, я перевертала останню партію.

— Знайшов! — не знаю, як іншим, але мені ця метушлива атмосфера вдома неймовірно подобалася. Я відчувала себе живою і не могла перестати дурнувато усміхатися, наспівуючи веселі мотиви.

За десять хвилин спустився наш новоспечений студент. У темно-синій формі він виглядав дуже солідно й по-дорослому. Сучасний крій вигідно підкреслював фігуру. Ніколи б не подумала, що це колишній професійний вбивця-найманець. Тепер він більше схожий на заможного спадкоємця якогось старовинного роду.

— Не віриться, що я піду на навчання, як звичайний школяр, — поправляючи піджак, із недовірливим виразом обличчя, хмикнув він.

Для нього це теж було в новинку. Його адаптація до нормального життя проходила непросто. Спочатку не минало й дня без скандалів, спроб втекти або встановити свої правила. Цей період був складним для всіх, але тепер я впевнено можу сказати, що ми впоралися і знайшли певну подобу домовленої стабільності. Повага, терпіння та взаємне бажання жити нормально, звичною для більшості життям — ось що стало нашим заповітним ключем.

— Мені також, — витираючи руки об рушник, прохрипіла я. Голос на секунду підвів, і на очі навернулися сентиментальні сльози. Ось що діти роблять із непохитними леді. — Сідай їсти, за двадцять хвилин виїжджаємо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍