Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Поки я отямився, міс Гайнс вже встигла проскочити крізь двері й кинулася бігти коридором. Я міг би підстрелити її в проході, але мені завадили дві обставини: по-перше, я не зумів так хутко переключити свої емоційні швидкості. Тобто для мене вона й досі була шановною міс Гайнс, старою дівою-секретаркою мого шефа, яка шпетила мене за граматичні помилки в моїх доповідях. По-друге, якщо вона стала носієм паразита, то я не міг ризикувати спалити його своїм пістолетом, особливо беручи до уваги ті погрози, які нещодавно озвучив бос. До того ж я — не чемпіон світу зі снайперської стрільби.

Вона шмигнула до якоїсь кімнати. Я підбіг до входу і завагався — суто за звичкою, бо то був жіночий туалет.

Але роздумував я недовго — буквально якусь мить. Ударом ноги я розчинив двері, увійшов і озирнувся, тримаючи пістолет напоготові.

Щось торохнуло мене в праве вухо, і мені здалося, що я довго й неквапливо падаю на підлогу.

***

Наступні кілька секунд я пам’ятаю погано. По-перше, я опинився у нокауті, принаймні ненадовго. Пригадується, була якась колотнеча й вигуки: «Стережися!», «Ах ти ж сука, вона мене вкусила!», «Слідкуй за руками, слідкуй за руками!». Потім хтось сказав, уже спокійнішим голосом: «Зв’яжіть їй руки й ноги, тільки обережно». Хтось інший спитав: «А з ним що робити?». Йому відповіли: «Згодом розберемося. Насправді він не сильно постраждав».

Фактично, я й досі був у напівпритомному стані, коли вони пішли. Але відчув, як до мене потоком повертається життя. Я сів на підлозі — мене переповнила якась смутна тривога. Потім підвівся і, злегка погойдуючись, рушив до дверей. Там я зупинився, вагаючись, і обережно визирнув у коридор — там нікого не було видно. Я вийшов і потупцював коридором у напрямку, протилежному конференц-залу.

Перед вихідними дверима я на мить сповільнив крок, а потім із жахом усвідомив, що я голий, і кинувся прожогом до чоловічого крила офісів. Там я схопив першу-ліпшу одіж і начепив її на себе. Знайшов туфлі замалого для мене розміру, але мені було байдуже.

Я рвонув назад до виходу, понишпорив по стіні й намацав вимикач — двері відчинилися.

Мені здалося, що мені вдалося втекти непоміченим, але раптом хтось гукнув «Семмі!» саме тоді, коли я виходив. Я не став чекати і кинувся далі. Переді мною враз з’явилося шестеро дверей, поставивши мене перед вибором, а потім — іще троє за тими дверима, які я вибрав. Лабіринт, який ми називали «офісами», був влаштований так, щоб дати можливість будь-якому числу людей непомітно заходити й виходити, і містив схожу на спагеті мішанину тунелів. Нарешті я опинився в підземці, підійшов до кіоску, де продавалися фрукти й книжки, кивнув його власнику (який, схоже, абсолютно не здивувався), підняв прилавок, що слугував свого роду шлагбаумом, і змішався з натовпом. Цим маршрутом я раніше не ходив.

Потім я сів у реактивний експрес, який прямував до околиць, і на першій зупинці зійшов. Опісля перебрався на протилежний бік станції, звідки вирушали експреси у зворотному напрямку, і став чекати, поки до каси не підійшов якийсь тип. Коли він купляв квиток, я помітив, що він має досить багато грошей. Я сів на той самий потяг, що й він, і зійшов там же, де й він. У першому ж темному закапелку я торохнув його по макітрі. Тепер я мав гроші і був готовий до роботи. Я достеменно не знав, навіщо мені гроші, але я знав, що вони мені можуть знадобитися для того, що я збирався зробити.

РОЗДІЛ 7

Кажуть, що мова розвивається, аби описувати досвід людства, яке нею користається. Спершу досвід, а вже потім мова. Тож як же вам описати мої відчуття?

Я бачив усе довкола якимось химерним подвійним зором, неначе дивився на довколишні предмети крізь дрібні хвильки на воді. Однак ані цікавості, ані здивування при цьому не відчував. Я рухався наче сновида, не знаючи, що робитиму наступної хвилини, але насправді я анітрохи не спав і повністю усвідомлював, хто я, де я і в чім полягала моя робота у Відділі. Амнезії не було: в будь-який момент моя пам’ять працювала в повному обсязі. І хоча я чітко знав, що буду робити далі, я завжди був свідомий того, що я робив у поточний момент, і впевнений у тім, що кожна моя наступна дія була необхідним і цілеспрямованим актом.

Кажуть, що приблизно так працюють постгіпнотичні команди. Не знаю. Знаю лише, що гіпноз на мене майже не діє.

Більшість часу я не відчував якихось конкретних емоцій, окрім легкого задоволення від роботи, яку треба виконувати. Це було свідомо, і, повторюю, я анітрохи не спав. Десь на глибинному рівні, поза межами мого розуміння, я був болісно нещасний, наляканий і сповнений відчуття провини, але все це було десь глибоко, дуже глибоко, замкнене й придушене. Я його майже не усвідомлював, і воно на мене жодним чином не впливало в якомусь суто практичному сенсі.

Я знав, що хтось побачив, як я пішов. Отой вигук «Семмі!» був адресований мені. Це ім’я знали тільки двоє людей, і Старий назвав би моє справжнє ім’я. Отже, Мері побачила, як я пішов. Добре, що вона показала, де розташована її квартира, подумалося мені. Зараз необхідно встановити там міну-пастку, щоб вона не скористалася тим помешканням знову. Тим часом я мусив зайнятися роботою і стерегтися, щоб мене не спіймали.

Я дійшов до складського району, і почав обережно просуватися вглиб, застосовуючи всю свою спеціальну підготовку, щоб залишатися максимально непримітним. Невдовзі я знайшов будівлю, яка здалася мені підходящою. На ній висіла табличка:

ОРЕНДА МАНСАРДИ.

АГЕНТА З ОРЕНДИ НЕРУХОМОСТІ ШУКАЙТЕ НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ

Я уважно оглянув споруду, занотував адресу, а потім повернувся на два квартали назад до найближчого кіоску «Вестерн Юніон». Там я сів за вільний пристрій і надіслав таке повідомлення:

Терміново! Надсилайте два контейнери малюків.

Підготовку завершено. Знижка та ж сама.

Отримувач товару Джоел Фрімен

Потім додав адресу порожньої мансарди і відправив текст