Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

продовжив читання. Хлопчина мовчки стояв і чекав. Тепер, коли я перебував за межами кола — тобто поза владою хлопця, — я міг роздивитись його уважніше. Свою потріпану куртку він скинув, і тепер на ньому було скромніше вбрання — джемпер і сірі штани. Мокре волосся було зачесане назад. Під пахвою хлопець тримав стос паперу. Словом, зовсім інша людина.

Він не мав жодних особливих прикмет — ані родинок, ані шрамів, ані ще чогось помітного. Чорнявий, гостролиций. Шкіра дуже бліда. Стороння людина сказала б, що це звичайнісінький, нічим не примітний хлопчисько. Та я був мудріший і упередженіший, тож помітив і проникливі чіпкі очі, й пальці, що нетерпляче стукотіли по стосові паперу, а головне — його насторожене обличчя, ладне щомиті змінитися так, як від нього хочуть. Зараз, скажімо, він удавав покору та увагу, приємні будь—якому старому марнославцеві, та водночас озирався на всі боки, шукаючи мене.

Я вирішив полегшити йому задачу. Коли він поглянув у мій бік, я зо два рази переступив ніжками й бадьоро ворухнув черевцем. Хлопчина помітив мене, ще дужче зблід і закусив губу. Зараз він нічого не може зі мною вдіяти, не викривши свого задуму.

Поки я отак танцював, Андервуд раптом сердито буркнув і ляснув долонею по газеті.

— Ти тільки поглянь, Марто, — мовив він. — Цей Мейкпіс знову засмічує театри своєю східною бриднею. «Лебеді Аравії»... Ти чула, питаю я тебе, про такі сентиментальні дурниці? І на тобі — всі квитки розпродано аж до кінця січня! Отака нісенітниця.

— Всі квитки вже розпродано? Ой, Артуре, а я хотіла б піти...

— Ось тобі цитата: «Про те, як гарненька дівчина—місіонерка з Чізвіка закохалася в смаглявого джина...» — це не просто романтична балаканина, це ж досить небезпечно! Вони просто дурять людей!

— Але ж, Артуре...

— Марто, чи бачила ти коли—небудь джина? Чи траплявся тобі хоч один «чорноокий джин, погляд якого розтоплює серце»? Розтоплює обличчя — таке ще можливо.

— Звичайно, Артуре, твоя правда.

— Мейкпісові слід би про таке знати. Ганьба! Я неодмінно втрутився б, та він щось дуже приятелює з прем’єр-міністр ом.

— Так, любий. Хочеш іще кави?

— Ні. Краще б прем’єр не марнував час на світські розваги, а допомагав моєму Департаментові внутрішніх справ. Ще чотири крадіжки, Марто, чотири за останній тиждень!.. І знову — різні цінні предмети. Я вже казав тобі, що так ми полетимо сторч головою! — він обережно відгорнув рукою вуса й звично підніс чашку до вуст. Пив довго, гучно відсьорбуючи. — Марто, кава зовсім прохолола. Принеси, будь ласка, ще.

Дружина поспіхом рушила з кімнати. Коли вона вийшла, чарівник відклав газету і нарешті зробив ласку подивитись на свого учня.

— Ти тут, — буркнув він. — Нарешті.

Попри всі тривоги, хлопчина відповів напрочуд спокійним голосом:

—Так, сер. Ви посилали по мене, сер.

— Еге ж. посилав. Я поговорив з твоїми вчителями — і всі вони, крім пана Сіндри. задоволені твоїми успіхами. — Хлопчик хотів уже подякувати наставникові, але той промовистим порухом звелів йому мовчати. — Небом присягаюся: після того, що ти накоїв минулого року, ти не заслуговуєш таких оцінок. Та все ж — як не рахувати окремих помилок, на які я раз по раз звертав твою увагу, — ти досяг певного успіху в основних дисциплінах. Тому, — він витримав драматичну паузу, — я вирішив, що тобі пора здійснити свій перший виклик демона.

Останню фразу він промовив велично й повільно — задля того, щоб хлопчина пройнявся шанобливим настроєм. Та Натаніелеві — тепер я, на свою превелику радість, міг так його звати, — було до того байдуже. Його думки займав павук.

Андервуд помітив, що учень схвильований. Він владно постукав по столу, щоб привернути увагу хлопця.

— Послухай-но мене, хлопчику! — мовив він. — Якщо ти отак тремтітимеш від першої—ліпшої думки про виклик демона, то ніколи не станеш чарівником. Хороший чарівник не боїться нічого. Зрозумів?

Хлопчина змусив себе перевести погляд на наставника:

—Так, сер. Звичайно, сер.

—До того ж, під час виклику я буду біля тебе, в додатковому колі. Підготую з десяток захисних заклять і візьму з собою розмариновий порошок. Ми почнемо зі слабенького демона — з бісеняти—жабуна[32]. Якщо все пройде з успіхом, ми перейдемо до виклику мулера[33].

Старий чарівник був напрочуд неуважний: він не помітив зневажливих вогників в очах хлопчини. Він чув лише його ввічливі, в міру нетерплячі слова.

—Так, сер. Я не можу цього дочекатися, сер.

— Чудово. Ти вже маєш контактні лінзи?

— Так, сер. Мені прислали їх минулого тижня.

— Добре. Залишилось тільки одне питання, а саме...

— З тими дверима, сер?

— Не смій переривати мене, хлопчику! Це питання — а я відкладу його, якщо ти будеш такий зухвалий, — це вибір твого офіційного імені. Ми візьмемося до цього сьогодні ж по обіді. Принесеш мені до бібліотеки «Альманах імен Лоува», й ми разом підберемо тобі ім’я.

— Так, сер, — ледве чутно відповів хлопчина. Плечі його поникли. Йому не треба було дивитись, як я радо пританцьовую в своєму павутинні, аби пересвідчитись, що я все почув і все зрозумів.

То «Натаніель» — це не його офіційне ім’я! Це його справжнє ім’я! Цей дурник викликав мене раніше, ніж відмовився від свого справжнього імені. Й тепер воно мені відоме!

Андервуд засовався в кріслі.

— Ну, чого ти ще чекаєш, хлопчику? Зараз нема часу байдикувати. Тобі пора на уроки! Давай—но, мерщій!

— Так, сер. Дякую, сер.

Хлопець поплентався до дверей. А я з радощів пішов у повітрі перевертом, відштовхнувшись усіма вісьмома ніжками, й подався за ним.

Тепер він був у мене в руках. Він знає моє ім’я, а я — його. У нього — шість років досвіду, а в мене — п’ять тисяч і десять. За таких умов можна виграти чимало очок.

Я прямував за ним усю дорогу. Хлопчина