Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Онде зі стелі звисає павутиння. І в ній такий бридкий павук. От гидота! Цю покоївку треба звільнити.

— Ой, і справді бридкий. Не турбуйся, я з нею поговорю. Зараз я все приберу сама.

Великий маг недовірливо пирхнув і зачинив двері. Жінка хитнула головою й, мугикаючи якусь веселеньку пісеньку, подалася вниз. «Бридкий» павук зухвало змахнув двома ніжками й побіг стелею, тягнучи за собою павутинку.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб відшукати вхід до робочого кабінету — він містився під сходами. Отам я й застряг. Двері було захищено від непроханих гостей оберегом у формі пентаграми — п’ятикутної зірки. Досить простенька штучка. Здавалося, ніби зірку намальовано облупленою червоною фарбою. Та коли якийсь необачний зайда відчинить двері, пастка спрацює, й «фарба» повернеться до первісного стану—з пентаграми вибухне вогняна блискавка.

Як на мене, звучить непогано. Та насправді — штучка до дурного проста. Може вразити хіба що надміру цікаву покоївку, та аж ніяк не Бартімеуса. Я захистив себе Щитом, торкнув ніжкою верхній край дверей — і тут-таки відскочив на метр.

У червоних контурах пентаграми з’явилися тоненькі жовтогарячі жилки. За секунду намальовані лінії розпливлись, а потім з верхнього променя зірки вдарив струмінь вогню, відскочив від стелі й линув до мене.

Я був готовий, що зараз мій Щит зазнає удару, одначе цього так і не сталося. Полум’я обігнуло мене і влучило в павутинку, яку я тяг за собою. Павутинка відразу всотала його — випила з пентаграми увесь вогонь, наче сік через соломинку. За мить усе скінчилося. Полум’я пропало. Зникло в павутинці, а та залишилася так само холодною.

Я здивовано озирнувся. На дерев’яних дверях кімнати видніла чорна, мов вугілля, пентаграма. Поки я зирив на неї, оберіг знову почав червоніти — поновлював заряд для наступного зайди.

Аж тут я зрозумів, що сталося. Авжеж! Амулет Самарканда зробив те, що й слід амулетові, — захистив свого носія[31]. І до того ж непогано. Без жодних труднощів висотав з оберега увесь заряд. От і чудово, мені це підходить. Знявши Щит, я проліз у щілину між дверима й одвірком — і опинився в кабінеті Андервуда.

За дверима пасток уже не було — на жодному з рівнів. Ще одна прикмета, що цей чарівник — не з найвищих. Я пригадав захисний ланцюг, що оточував будинок Саймона Лавлейса, — той ланцюг я подолав лише з чистісінького зухвальства. Якщо хлопець гадає, що під «захистом» його наставника Амулет буде в безпеці, то помиляється. Кімната була охайна, хоч і запорошена. Серед іншого там була замкнена шафа — саме в ній, напевно, Андервуд зберігав свої скарби. Я проліз туди крізь замкову щілину й протяг за собою павутинку.

Всередині я влаштував невелику Ілюмінацію. На трьох скляних полицях було старанно розкладено всілякий магічний дріб’язок. Деякі штучки — скажімо, Гаманець Бляхаря з потаємною кишенькою для «зникнення» монет, — узагалі не були чарівні. Я, мабуть, надміру завищив свою оцінку, назвавши цього Андервуда «посередністю». Я навіть трохи пожалів старого недотепу. Сподіваюся, Саймон Лавлейс ніколи не добереться до нього.

У дальшому кутку шафи стояв яванський птах—тотем; його дзьоб і пера аж посивіли від пороху. Я проволік павутинку між гаманцем і кролячою лапкою часів короля Едварда й заховав її за тотемом. Чудово. Тут її ніхто не знайде — хіба що шукатимуть навмисне. Врешті я розвіяв чари й повернув Амулетові його звичайний вигляд і розмір.

Своє завдання я виконав. Залишалося тільки повернутися до хлопця. Я без жодного клопоту покинув шафу та кабінет і вирушив нагору.

Отут і почалося найцікавіше.

Звичайно ж, я подався назад на горище й саме піднімався стелею над сходами, коли хлопчина зненацька пройшов повз мене. Він понуро плентався за дружиною чарівника; його, напевно, щойно витягли з кімнати.

Я вмить підбадьорився. Хлопець потрапив у халепу й, судячи з його обличчя, сам це розумів. Він знав, що я десь недалеко, до того ж вільний. Він знав, що я вирушу назад, бо велів мені «негайно, невидимо й нечутно повернутися до нього й чекати дальших наказів». Він розумів, що це дає тепер мені змогу ходити вслід за ним — слухати, дивитися, дізнаватись про нього більше, — й нічого з цим не міг зробити. І не зможе, аж доки повернеться до своєї кімнати і стане в пентакль.

Одне слово, ситуація вийшла з-під його контролю. Це небезпечно для будь-якого чарівника.

Обернувшись, я вирушив навздогін за ними. Мене ніхто не чув і не бачив — саме так, як мені було наказано.

Жінка привела хлопця до дверей на першому поверсі.

— Він тут, любий, — сказала вона.

— Гаразд, — відповів хлопчина. Голос у нього був покірний і сумний, що мені дуже сподобалось.

Вони увійшли: жінка — першою, хлопець — за нею. Двері зачинилися так швидко, що я мусив викинути вперед зо дві павутинки, аби встигнути залетіти всередину. Чудовий трюк — шкода, що його ніхто не бачив. Та що вдієш — мені звеліли бути «невидимим і нечутним».

Ми опинилися в напівтемній їдальні. Чарівник, Артур Андервуд, самотньо сидів за темним полірованим обіднім столом; перед ним стояли чашка, тарілочка й срібний кавник. Він саме заглибився в газету. Коли жінка з хлопцем увійшли, він саме перегорнув сторінку й знову склав газету навпіл, навіть не позирнувши на них.

Жінка підійшла ближче до стола.

— Артуре, Натаніель прийшов, — сказала вона.

Павук позадкував і сховався в темному куточку біля дверей. І. навіть почувши ці слова, залишився нерухомим — так, як це вміють павуки. Та всередині його аж струснуло з радощів.

Натаніель! Гаразд. Непогано для початку.

Я радо побачив, як хлопчина скривився. Очі його бігали туди—сюди — він, безперечно, шукав, чи я тут.

Чарівник не подав жодного знаку, що почув дружину, — так і сидів, утупившись у газету. Дружина заходилася порядкувати мізерний букетик із засушених квітів, що стояв на каміні. Тепер я здогадався, звідки взялася ваза з букетом у кімнаті хлопця. Засушені квіти — чоловікові, свіжі — учневі. Цікаво.

Андервуд знову розгорнув газету, перекинув сторінку, склав її навпіл і