Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

— Дядько Боб нам розповідав і навіть щось намагався організувати, але нікому це не сподобалося. 

— Справді?

— Навіщо винаходити якісь монети, якщо можна просто обмінятися рівноцінними речами?

— Цікавий підхід до справи. У нас таке навряд зрозуміють... — далі пішла тиша. 

Обернувшись, Вічі побачила вже глибоко сплячу дівчину. Вона так і не розстеливши ліжко плюхнулася обличчям у подушку і, мабуть, так розслабилася, що її стягло в сон прямо під час діалогу.

Спочатку ферарія хотіла розбудити срібноволосу, проте одразу відкинула цю ідею. Сьогодні ми всі втомилися.

— Венрум, напевно, вже теж без задніх ніг спить. — вона глянула в стелю, а потім пройшлася по кімнаті, щоб затушити свічки і зачинити двері. Тепер лише місячне світло наповнювало кімнату своїм злегка фіолетовим свіченням. 

Вічі присіла у крісло у розглядала сяючі фіолетовим срібні пасма дівчини, від чого згодом заснула.

Ранок Венрум зустрів закутаний у теплу постіль. Кімната ще була сповнена мороку через закриті затвори на вікнах.

Щось усередині людини, якась невидима сила витягала його свідомість із чарівних снів. Тільки-но він розплющив очі, як відчув на своєму обличчі чийсь холодний пильний погляд. Холодний та розважливий.

Повернувши голову він помітив свою знайому срібновласу Орісу. Вона сиділа на краю ліжка з пером, наполовину забрудненим у чорнилах.

— Отже ж… Ти відразу прокинувся, я ж тільки почала! — засмучено зітхнула дівчина і посміхнулася, не зводячи з його обличчя своїх небесно блакитних очей.

— А що ти робиш у мене в кімнаті? — протираючи очі спитав Венрум.

— Так, згадую минулі дні. — підсміялась вона і поспішила втекти з кімнати, проте дівчина різко зупинилася в проході і усміхнено додала — Доброго ранку, піду розбуджу Вічі і будемо чекати на тебе надворі. — потім швидко розвернулася і зникла в коридорі.

Минула майже година, як згорблена постать Венрума з'явилася у проході надвір.

Там, на сонячному світлі, вже стояла Оріса, яка притримувала вороного коня Вентуса і біло-коричневого коня Лілію за повідки.

— Венруме! Чого такий згорблений? Приховуєш щось? — грайливо посміхнулася дівчина, намагаючись зазирнути знизу, щоб дізнатися, що ж приховує людина за коміром.

Він швидко крокував до неї, і коли досить близько наблизився то одним рухом дістав з-за пояса ногайку, тремтячою рукою замахнувся нею і кинув інструмент під ноги подруги. Від цього руху і звуку коні злякано позадкували назад, але Оріса втримала їх

— Ти що наробила? — прошипів Венрум, показуючи на розмазане чорнило на правій щоці.

— Де так забруднився? Любиш вранці чорнило пити? Та й не лякай ти тварин так сильно! — продовжувала жартувати блакитноока, ні краплі не злякавшись.

— Та ти хоч уявляєш, скільки я простояв на діжкою, намагаючись хоча б стерти слова, що ти так хитро написала? Я... це ж дворфійське чорнило, воно розмазується так, що потім взагалі не відмиєш!

— Так, ти потрапив у мою пастку! Даремно забув про мене! — широко посміхаючись, відповіла дівчина і передала поводи Вентуса людині.

— Ну й гаразд, потім знайду як відплатити. — чоловік вирвав із рук мотузку і поспішив сісти на коня. — Де Вічі? — обурено гаркнув вершник.

— Я дала їй грошей і дозволила пройтись у місто, інакше її рись тут зжерла б когось з голоду. Ми домовилися зустрітися біля головних воріт. Але це було досить давно, сонце вже високо піднялася з того моменту.

— Сподіваюся, вона нас не довго там чекає. — пробурчав чоловік і погнав коня до виходу із замку. Дівчина теж поспішила застрибнути на коня і поїхала слідом.

Рисячим кроком вони їхали до виходу з міста.

— Ти ще сердишся? — спитала дівчина, коли вони проїжджали одним мостом.

— Так. — похмуро відповів чоловік.

Вони виїхали на одну з трьох головних вулиць, що ведуть до центральної брами, там залишилося проїхати мостом над ще однією річкою, яка повністю відділяла місто і проходить за високі кам'яні стіни.

Шлях, що залишився, вони провели в тиші.

— Ну, і де ця ферарія? — невдоволено спитав Венрум, коли двоє під'їжджали до місця призначення.

— Хм, крім стражників та мандрівників, я не бачу нікого. — розгублено відповіла дівчина.

— Ще не вистачало чекати на неї. Нам їхати цілий день. Сподіваюся, вона в дорогу теж купила щось.

— Це точно. А я їй і не сказала...

— Чудово. Ось тобі й покарання, зараз всі твої грошики підуть у шлунок не дружньої сніжної рисі.

— Який жах! Я ж і справді дала їй усі свої гроші! — з цими словами Оріса прискорилася і поскакала вперед, щоб знайти зниклу дівчину. Зупинившись прямо навпроти воріт, вона тривожно кидала головою на всі боки, а потім виїхала за межі міста.

— Агов куди? Вентусе, а ну за нею. — Венрум пришпорив коня і той стрімко почав набирати швидкість. Мало не збиваючи перехожих, він мчав вперед, перестрибнув стражника і різко повернув до виходу, де побачив, як Лілія стоїть біля узбіччя без нагляду. Дихання людини почало частішати, а руки сильніше стискали поводи, в голові крутилося кілька несприятливих результатів і поки він наближався то молився, щоб не один не виявився правдою.

Молитви були почуті, адже він точно не очікував побачити як злякана Оріса майже сльозно трясла Вічі за руки, поки на задньому плані Ріша намагалася спіймати метелика.

Венрум зістрибнув з коня і підбіг до дівчат, поки не почув їхню розмову.

— Так, ти точно не все витратила?

— Ні, звичайно, ми з Рішею стільки б не з'їли. Ось. Ми набрали це в дорогу.  — вказуючи на набиту сумку, Вічі вирвалася з хватки блакитноокої, дістала повністю порожній гаманець і вклала його в руки співрозмовниці. Та, майже плачучи потрясла гаманець, зазирнула всередину, а потім повільно витерла сльози.

— Ти ж... Хоч поділишся?

— Звичайно! Я ж купила всім! —  посміхаючись відповіла ферарія.

— А, ось у чому тут проблема. — спантеличено приєднався чоловік.