Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

був змушений мешкати і працювати на залізничному вокзалі. А після заяви лівих есерів про привласнення коштів в того ж таки Затонського та в народного секретаря судових справ Лапчинського було проведено обшуки. Не менш принизливим для центральних органів влади було небажання коменданта Таганрога надавати вагон для урядової делегації, яка прямувала до Москви. Таке рішення комендант обґрунтовував... наказом Володимира Антонова-Овсієнка (в офіційному листуванні того часу задля демонстрації «українського обличчя» цього діяча він означався як Овсієнко-Антонов), який на той час формально був народним секретарем з військових справ в українському уряді. Це питання довелося вирішувати через Антонова-Овсієнка, авторитет якого для коменданта полягав саме в тому, що він був військовим начальником. Ці обставини зайвий раз підкреслюють безсилля центральної радянської влади в Україні. Однак, як виявилося згодом, навіть така діяльність мала неабиякий влив на суспільство.

«Вся влада місцевим радам!»

(Владна система доби «перших совітів»)

Що ж становила собою «влада рад» у цей період і чи відповідала її форма баченню більшовицького керівництва? Пізніше реалізоване ленінське бачення підвладної більшовикам держави не мало нічого спільного із «владою рад» в її напіванархічній, позбавленій контролю з боку компартійних органів формі, якою вона була в перші місяці після Жовтневого перевороту. Сутність же наявної на початок 1918 р. системи радянської влади добре змалював перший народний секретар радянської України у військових справах В. Шахрай: «Була згода всіх товаришів більшовиків на створення Центрального виконавчого комітету й Народного секретаріату. Але як тільки справа доходила до того, що новий Совітський (мовою оригіналу — „Советский“. — Авт.) уряд хотів дійсно стати владою, отут і з'ясовувалося, що ці більшовицькі Совіти заперечували й посилалися на те, що вони вважають своїм урядом лише Совіт Народних Комісарів, що ніякого Українського виконавчого комітету вони й знати не хочуть. Кожен Совіт відстоював своє право на владу („вся влада місцевим Совітам“), от у цьому й полягало те важке положення Совітського уряду України, про яке я згадував раніше. Спиратися йому не було на кого, окрім Совітів, а Совіти, які ж самі й створили Центральний виконавчий комітет, не хотіли бути залежними від нього й не визнавали його». Власне кажучи, Шахрай саме із цієї причини на початку березня й відмовився від посади народного секретаря.

Інша справа, що саме таке «владне безсилля» Народного секретаріату парадоксальним чином сприяло зростанню популярності більшовиків у масах, або, говорячи іншими словами, вони не лише не позбавили, а й міцніше ствердили в українському суспільстві ілюзію народності радянської влади. Адже гасло «Вся влада радам!» перетворювалося на «Вся влада місцевим радам!» і освячувалося авторитетом більшовицької партії. Таке бачення радянської влади посилювали висловлювання більшовицьких керівників, на кшталт зроблених Сталіним на засіданні ВЦВК від 27 (14) грудня 1917 р.: «Зовсім неправильне також твердження Ради про централізм як пункт розходжень. Обласні центри, побудовані за типом Совітів Народних Комісарів (Сибір, Білорусія, Туркестан), зверталися в Совіт Народних Комісарів за директивами. Совіт Народних Комісарів відповів: ви самі — влада на місцях, самі повинні напрацювати директиви».

Для місцевих рад промовистим доказом прихильності більшовицького керівництва до гасла «Вся влада місцевим радам» стала постанова Раднаркому, у якій ішлося про податкові повноваження рад: «Совіт Народних Комісарів звертає увагу всіх місцевих рад робітничих, солдатських і селянських депутатів на те, що вони, як влада на місцях, мають також і податкові права», і далі йшлося про можливість забезпечувати місцеві потреби «шляхом введення місцевих податків». На випадок саботажу місцевих підприємців, які, власне, і мали такі податки платити, РНК ухвалив постанову, у якій відзначалося: «Місцеві Совіти мають право вживати до таких підприємців усі заходи впливу аж до конфіскації належних їм підприємств». Надання таких повноважень було, здавалося б, яскравим свідченням реальної прихильності до гасла «Вся влада місцевим радам» і тому збільшувало авторитет більшовизму в активної частини суспільства.

Пропаганда цього гасла більшовиками допомагала їм витіснити з рад представників інших партій і, що було особливо важливим на тому етапі, вкупі з декларуванням ідеї про зрівняльний розподіл землі, збільшувала їхній авторитет серед селянства. Як висловився на VII (екстреному) з'їзді РКП(б) (березень 1918 р.) Давид Рязанов, такі «колосальні амплітуди, які описує політика ЦК», суперечили програмним засадам більшовизму. Сприймаючи, можливо, ленінську тактику як реальну зміну програмних засад, він цілком слушно зауважив: «Тов. Ленін та частина партії, яка йшла за ним, вирішила спиратися на селян... Толстой пропонував влаштувати Росію по-мужицьки, по-дурному, Ленін — по-мужицьки, по-солдатськи».

Однак, як показала практика, саме така тактика, а не традиційні для «пролетарської» партії сподівання на західноєвропейський пролетаріат, потребу чого пропагував й Д. Рязанов, дозволили більшовикам не лише зберегти владу в Росії, а згодом і захопити її в Україні. Адже в результаті реалізації гасла «Вся влада радам на місцях!» населення стало набагато ближче до реальної влади, що не могло не сподобатися його активній частині, яка й брала на себе владні функції. А це сприяло збільшенню впливу більшовицької партії. Спільний похід німецьких та українських військ, які ці повноваження безцеремонно забирали, а згодом і почали повертати поміщиків, лише посилював симпатії суспільства до більшовиків. Микола Скрипник мав рацію, коли, характеризуючи перспективи радянської влади в Україні на II Всеукраїнському з'їзді рад, зауважував: «Вона не загине тут, бо робітники і селяни на власному досвіді переконалися в необхідності для них совітської влади».

Нетривалість радянської влади 1918 р. і, відповідно, той факт, що непопулярні рішення з комуністичного будівництва навіть не починали впроваджувати в життя, а «народні» гасла, які взяли на озброєння більшовики, виглядали як їхні програмові засади, спричинилися до того, що авторитет радянської влади почав зростати навіть серед селян. Щоправда, в короткотерміновій перспективі більшовикам не вдалося заручитися широкою підтримкою народних мас. В. Шахрай зауважував: «Українські маси або були на боці ради, або залишалися на стороні, з підозрою поглядаючи на ті події, що творилися у них на очах». Причина цього проста: щоб продемонструвати себе у привабливому вигляді перед українськими селянами на початку 1918 р., у більшовиків не вистачило ані часу, ані засобів впливу. Але згодом, особливо з періоду гетьманського перевороту, ситуація почала змінюватися. Адже навіть селянам було добре відомо (а більшовики не забували про це нагадувати), що німецько-австрійська армія, яка сприяла поновленню поміщицького землеволодіння, прийшла до України на запрошення Центральної Ради.

Головним чинником поширення більшовицького впливу була демобілізація солдатів — вихідців з українського села. Саме вони несли інформацію про тотожність більшовицької програми народним устремлінням, чому сприяли як рішення ленінського Раднаркому з надання низам суспільства реальних прав