Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Анна

Мабуть, це вперше в житті я була такою розгубленою та наляканою. А якби Дан не зупинив мене? Якби я поїхала вночі до клубу? Я б уже була мертвою.

Раніше мене не лякала смерть, але я була за крок до того, щоб зустрітися з нею. Її тінь слідувала за мною, а запах вʼїдався в шкіру, проникав у вени, змушуючи кров холонути. Я відчувала, що скоро станеться щось жахливе — неминуче.

— Анно! — крізь мої думки прорізався знайомий голос. — Анно, ти чуєш мене? Ми уже приїхали.

Я покліпала декілька разів і повернула голову вбік. Дан стояв біля автомобіля, тримаючи відчинені дверцята для мене. Я навіть не помітила, коли ми встигли приїхати.

Мовчки на тремтливих ногах вибралася з автомобіля. Я глянула на вхід до клубу, знаючи, що на мене зараз чекає найгірше з усього, що я коли-небудь могла бачити.

Я легко затремтіла, коли відчула ніжний дотик до своєї долоні. Опустивши погляд униз, помітила, що Дан стиснув мою руку, даруючи підтримку. Я сильніше вчепилася за його долоню, ігноруючи той факт, що нас можуть помітити.

— Дякую, — тихо прошепотіла я та тепло всміхнулася йому. — Думаю, не варто більше тягнути.

Я глибоко вдихнула і зробила крок уперед. І з кожним новим кроком усередині росла упевненість та водночас гнів. Коли ми увійшли до клубу, нас одразу ж зустрів один з охоронців. Він тараторив про кількість убитих, поранених і травмованих, але я майже не слухала його. У голові почало пульсувати, дихання стало важким.

І як тільки ми опинилися в головній залі, я помітила, що все навколо було розгромлено. Столики розтрощені та перевернуті, повністю розбитий бар, перекинуті стільці. На підлозі розлитий алкоголь змішався з уламками скла та свіжою кровʼю. Подекуди лежали закривавлені тіла колись знайомих мені людей.

Мою увагу привернула дівчина, що сиділа на підлозі в кутку, прикладаючи якийсь шматок білої тканини до голови. Я відпустила руку Дана та поспішила до неї.

— Джулс, як ти? — тихо спитала я, коли присіла біля неї. — Що сталося?

— Я не знаю, — прошепотіла вона хрипло. Її блакитні очі були повними сліз. — Спочатку пролунав вибух. Я злякалася та сховалася під барною стійкою. Потім почулися постріл, вони увірвалися сюди.

— Хто?

— Чоловіки. Їх було дуже багато, усі озброєні. Вони перестріляли усіх працівників і охоронців. Я встигла залізти в тумбочку. Думала, що вони так само вбʼють мене, але їм сказали піти. Біля моєї тумбочки якраз стояв один з них. Він не встиг відкрити її.

— Ти запамʼятала їхні обличчя? — обережно спитала я, проводячи руками по її плечах.

— Ні, — заперечила дівчина. — Вони були в балаклавах.

Спогади повернули мене на далекий рік назад, коли чоловік у чорній балаклаві мало не вбив мене під час нападу. Я пригадала його темний проникливий погляд, в якому так і читалося бажання вбити. Мої груди стиснулися від усвідомлення. Мабуть, він знайшов більше людей і повторив спробу. Інакше важко пояснити те, що сталося цієї ночі.

— Що у тебе з головою? – поцікавилася я, спостерігаючи, як біла тканина вкрилася червоними плямами.

— Поранилася, коли вилазила з тумбочки, – відповіла Джулс. — Тут усюди так багато скла.

– Заберіть її та покажіть лікарю! — голосно сказала я, допомагаючи їй підвестися.

Один з вцілілих охоронців підбіг, щоб вивести дівчину з клубу. Я видихнула, озираючись довкола. Усередині все тремтіло від хвилювання та злості водночас.

— Нарешті ти тут, — почула голос Руслана. — Я вже все оглянув.

Звісно, він найпершим приїхав сюди та оглянув усе! Мабуть, уже й батькові доповів. Руслан лише спить і бачить, щоб усунути мене від справи та захопити клан у свої руки.

— Вони підірвали двері чорного виходу, а також кімнату, де сиділа більша частина охоронців, — почав розповідати він. — Тоді пробралися всередину, влаштували перестрілку, вбили багатьох наших людей, зробили погром. Пощастило, що в цей час уже не було відвідувачів.

— Щось забрали? — спитала я.

— Викрали декількох дівчат, що перевдягалися після виступу, — відповів Руслан.

— І все? А мій кабінет?

— Цілий.

Я насупилася та обернулася спиною до Руслана. Сильно стиснула пальці, обдумуючи його слова. Я не могла зрозуміти мотиву нападу. Хіба що хтось хотів нас налякати. Чи, може, вони сподівалися, що я буду тут? Я підняла руку та знервовано потерла свою шию.

— Твій батько збирає термінове скликання, — повідомив Руслан. — Через три години. Буде багато впливових людей, Анно. Цей жорсткий напад налякав багатьох. Думаю, тобі треба підготуватися.

Я кивнула головою. Очевидно, що всім треба обговорити та висунути свої припущення.

— Я буду в кабінеті. Приберіть усі тіла та дайте мені список тих, хто загинув і постраждав. Треба звʼязатися з їхніми родичами.

Ігноруючи погляди присутніх на собі, я швидко поспішила до свого кабінету. Деякий час я сиділа на своєму кріслі та думала про все, що сталося. Але думки мої були заплутаними, хаотичними. Стукіт у двері змусив мене напружитися. Але вся напруга зникла, коли усередину увійшов Дан.

— Антон відвіз дівчину до одного з наших лікарів, — повідомив він. — Я оглянув ті місця, які підірвали й на які напали. Це немалий клуб, Анно. Діяли швидко і точно. Упевнений, що це зробив хтось, хто знає це місце в найменших деталях. І ціль тут явно не в тому, щоб викрасти декількох танцівниць і повій.

— Що тоді? — спитала я та підвелася. — Вони нічого не вкрали, нічого не забрали. Я перевірила сейф. Усі документи та гроші на місці. Думаєш, це було залякування?

— Занадто багато жертв для звичайного залякування, — сказав Дан.

Він сперся до столу, схрестивши руки на грудях. Я задумано потерла свої долоні та підійшла до нього.

— Минулого року на мене напали, — почала розповідати я. — Це був чоловік у чорній балаклаві. Тоді він чомусь не вбив мене, але хотів цього. Знаю, що хотів, бо я бачила це в його очах. Вони в нього були такі темні. Майже як у тебе.

Я злегка схилила голову вбік, зазираючи в карі очі Дана. Помітила, що він трохи напружився і відвів свій погляд.

— Не думаю, що це якось повʼязано з цим нападом, Анно.

— Чому? Якщо насправді вони нападали не на клуб, а на мене? Можливо, вони хотіли вбити мене чи вкрасти? У цьому є сенс, Дане. Я — єдина спадкоємниця свого батька. Не применшуй мою значущість.

— Ти це кажеш, бо справді так вважаєш чи тому що боїшся?

Моє серце забилося в грудях швидше, а його удари відбивалися десь у голові. Звісно, я боялася, але не могла в цьому зізнатися навіть собі.

— Думаю, нам треба посилити безпеку усіх клубів, – сказала я.

— Перевір своє оточення, Анно. У тебе явно більше ворогів, аніж ти думаєш.

Вороги… Я сперлася до стола поруч з Даном, поклавши руки на свої коліна.

— Це могла бути справа рук Демʼяна Каплуна. Він же хоче помститися та вбити нас усіх. Цей напад міг бути першим ходом.

— Думаю, він знайшов би кращий спосіб убити тебе, якби хотів цього, — Дан уважно глянув на мене.

— Чому ти так кажеш? — спитала я, примруживши очі. — Ти не знаєш його!

— Як і ти. Думаєш, він справді б убивав десятки людей у твоєму клубі, щоб просто попередити чи налякати тебе? Це занадто жорстоко навіть для нього.

— Але я не перший рік в цій справі, Дане. Я чудово знаю, що інколи помста буває дуже кривавою. І Демʼян точно не з тих, що будуть проявляти милосердя. Гадаю, батько має рацію. Нам треба обговорити та послухати усі можливі припущення.

— Залишилося дві години до зустрічі.

Я опустила погляд на свій сірий спортивний костюм та чорні кросівки. Ні батько, ні його люди не оцінять такий мій зовнішній вигляд.

— Тут неподалік є магазин одягу, — заговорила я до Дана. — Купи мені щось пристойне.

— Я? – перепитав він, піднявши одну брову.

— Мені треба переглянути списки вбитих. Повір, шопінг — це останнє, чого мені б зараз хотілося. А показатися перед людьми в такому вигляді я теж не можу.

Дан закотив очі та втомлено зітхнув. Зрештою йому нічого не залишалося, як виконати мій наказ.

— Є якісь особливі побажання? — спитав він, глянувши на мене.

— Байдуже! — відмахнулася я. — О, і… Туфлі теж треба. Тридцять сьомого розміру.

— Добре, — погодився Дан, але вигляд у нього був не зовсім задоволений. — Будь обережна, гаразд?

Я здивувалася його словам. Це звучало так, ніби він хвилюється за мене. Не змогла стриматися та легко усміхнулася йому.

— Зі мною багато людей. Не хвилюйся.

Але чи хвилювався він насправді? Мені хотілося думати, що так. Дан оглянув поглядом моє тіло, а тоді підійшов до дверей.

— Я скоро повернуся, – кинув він наостанок.

Дан дотримав свого слова, і, як мені здавалося, за лічені хвилини повернувся. Хоча насправді минула вже година. Я підвелася та підійшла ближче до пакетів, які він залишив на столі. Але варто було зазирнути всередину, як я одразу ж насупилася.

— Що це? — невдоволено спитала.

— Вибач, але в магазині не було нічого путнього твого улюбленого чорного кольору, — Дан розвів руками.

Я роздратовано глянула на нього, коли витягнула з пакета спідницю та жакет молочного кольору.

— Ти жартуєш? Я не вдягну це! Іди обміняй.

Він підняв обидві брови, наче кидав мені виклик. Але я не була зацікавлена в його дивних іграх, тому лише сердито всунула речі назад у пакет. Швидко витягнула з іншого пакета коробку. Я вже приготувалася побачити там білі весільні туфлі, але вони, на диво, виявилися червоними. Гаразд, це не так вже і погано. Але молочний…

— Я так розумію вибору в мене нема?

— І часу теж, — додав Дан.

Я втомлено видихнула та знову витягнула з пакета жакет і спідницю.

— Мені страшенно це не подобається, — скривилася я.

— Наступного разу подумаєш двічі, якщо раптом знову захочеш довірити мені таку справу, — сказав чоловік. — Я залишу тебе.

Я кивнула головою, хоча мені й хотілося, щоб Дан був поруч. Але сьогодні було так багато людей в клубі, що наше усамітнення в кабінеті точно не уникнуло б пліток. Коли він зачинив за собою двері, я почала швидко перевдягатися. На диво, спідниця сіла на мене ідеально, вдало підтягуючи мої стегна. Цей короткий жакет на два ґудзики так само чудово підійшов мені.

Я зупинилася перед великим дзеркалом на всю стіну та провела руками по приємній тканині спідниці. З цими червоними туфлями на високих шпильках цей костюм на мені виглядав аж занадто добре. Я легко пальцями поправила своє волосся, намагаючись нормально вкласти його. У двері кабінету постукали, і після короткого «можна» усередину увійшов Дан.

Наші погляди зустрілися у відбитку дзеркала, і я помітила, як він на мить завмер. Темні очі пройшлися моїм тілом, вивчаючи кожен вигін фігури.

— Вау… – прошепотів він, наче заворожений.

Я не стримала задоволеної усмішки, бо мені подобався той голодний погляд, яким він дивився на мене.

— Гаразд, визнаю, — сказала я, не зводячи з нього свого погляду, — в тебе не такий вже і поганий смак.

— Сприйму це як комплімент, — Дан усміхнувся мені у відповідь.

Деякий час ми мовчки дивилися одне на одного з дивними усмішками на обличчях. Здається, ще ніколи Дан не усміхався мені так щиро. Але вся магія раптом зникла. Його усмішка впала, а вираз обличчя став серйозним. Отже, тільки робота…

— Я прийшов сказати, що твій батько вже тут.

Я востаннє глянула на себе в дзеркало та глибоко вдихнула. На моєму лиці більше не було усмішки. Натомість мій вираз обличчя був впевненим та суворим.

— Я зустріну його, — сказала я та вийшла з кабінету, навіть не глянувши на Дана.