Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

І якщо так, то хто це?

Сандро, який через підозри та недовіру наважився на вбивство власного брата? Мало не кожен другий в Шалластхадарі вважав би цей варіант цілком імовірним. Чи справді принесення Селара в жертву Джерелу було настільки необхідним, чи це був пристойний привід для усунення потенційного претендента на владу? А коли у жертви несподівано з'явилася можливість вижити, то довелося вдатися до хоч і марного для Шалластхадара, але не менш ефективного методу усунення. І все б так і сталося, якби не втручання Шемісста.

Шемісст... Чудово поінформований стосовно настроїв у фортеці, мереодешець був цілком здатний підготувати загибель Селара, щоб звинуватити Сандро у вбивстві. Але чому тоді Шемісст не дав йому просто померти під обвалом? Можливо, причиною цього стала та примарна подоба дружби, що виникла між ними останніми роками? Але з такою ж імовірністю обвал міг стати несподіванкою і для Шемісста. Можна навіть припустити, що саме він був первісною ціллю, як той, хто відкрито в разі чого виказував своє невдоволення самому Сандро. І тоді виходить, що мереодешець просто зробив те, що встиг або вважав за потрібне в той момент. А винуватцем знову виходить чинний Повелитель.

Ще був Шид-Аттар, який не приховував свого бажання стати правителем, хоч це і виглядало лише черговим його тимчасовим захопленням. Можливо, цей інтриган вирішив діяти у найкращих традиціях сімейних усобиць Шалластхадара? Вбити брата та найближчого радника Повелителя, щоб скомпрометувати, а потім видати версію подій, яка влаштувала би всіх невдоволених правлінням Сандро. У посібництво Шемісста в такому випадку Селар не вірив — мереодешець з демонстративною недовірою ставився майже до всіх первісних шалластхадарців, а Шид-Аттара взагалі терпіти не міг.

Хто ще? Можливо, це були якісь далекосяжні плани Аскелії? Некромант вважав цю версію занадто малоймовірною, щоб розмірковувати над нею довше за кілька секунд. У результаті він повернувся до того, з чого почав — ані найменшого уявлення про те, чому все сталося саме так.

Хай там що, але з кожним витком роздумів Селар впевнювався — йому не можна повертатись. Принаймні, не зараз. Якщо це дійсно вчинив його брат — він знав, на що йде, і сам пожинатиме плоди свого вчинку. І знайде привід вбити у разі його повернення. У випадку з Шид-Аттаром, Шемісстом чи навіть Аскелією… Тут були можливі різні варіанти, але Селар надто втомився, щоб обмірковувати їх тут і зараз.

Чи була в тому винна слабкість після переміщення душі до чужого тіла, чи причиною стала гіркота від думки про те, що його могли просто використати — в ту мить Селару гостро захотілося повернути все назад і померти під ритуальним ножем під час створення Джерела. Тоді все було би правильно. Без його на те волі, нехай, але така жертва хоча би принесла користь. 

А тепер... 

Тепер Селар загинув, ставши жертвою чийогось зловісного задуму.

І відтепер бути йому Сайдеусом.

Старий повернувся на передок, віз рушив з місця, підстрибуючи на вибоїнах і купинах. Відчуваючи всеосяжну слабкість, некромант спробував вмоститися зручніше, щоб трохи відпочити.

Невідомо, навіщо йому зберегли життя. Але якщо вже так вийшло — доведеться жити далі.

ЖИТТЯ БЕЗ СМЕРТІ

Протягом сотень років своїх численних життів Селар раз по раз подумки повертався до подій далекого минулого. Чи могло все скластися інакше за тогочасних обставин? Він не був у цьому впевнений. Чи справді ці обставини були майстерно створені його рідним братом, щоб позбавитись претендента на владу? Про це Селар заборонив собі думати до кінця своїх днів. 

Так було легше.

За кілька днів — через затримку в дорозі, адже Сайдеусу стало зовсім зле — віз дістанеться згарища на місці стоянки його клану. За кілька тижнів молодий маг зрозуміє, про що говорили ті кілька людей, які тоді примудрилися вижити. Вони розповідали, як в центрі табору нізвідки виник блідіший за крейду некромант в дивній кістяній короні та з посохом в руках. Сам він нікого не скривдив, але пізніше до табору його слідами прийшла смерть…

З того моменту мине ще місяць, і Сайдеус приєднається до каравану та попрямує на північний захід, широкою дугою оминувши гірський хребет, що відзначав західні кордони Шалластхадара.

За рік він об'єднає кілька кланів під своїм керівництвом, навчить своїх людей швидко поповнювати сили від неподалік розташованого магічного Джерела. Ним виявиться підземна річка, чиї води за кольором нагадують розплавлене золото — через це Джерело назвуть Золотим. Згодом почнеться війна між чарівниками та місцевими ельфами, під час якої Сайдеус продемонструє себе зваженим лідером та вельми вправним бойовим магом.

За п'ять років він закладе фундамент міста, що згодом стане столицею майбутнього королівства магів. Тоді ж почнуться перші сутички з некромантами. Так Сайдеус дізнається про появу у них власного Джерела. І про те, що Сандро загинув, а другим Повелителем Шалластхадара став Шемісст.

Наступного року Сайдеуса оголосять королем-магом одинадцяти об'єднаних кланів. Попри чималу кількість можливих наречених, він візьме за дружину тиху й скромну чарівницю, що взялася при дворі невідомо звідки й одразу привернула увагу короля. Протягом ще кількох століть придворні поети оспівуватимуть темні сіро-сині очі королеви Аскеллеї, схожі на небо опівночі.

За шість років у королівського подружжя народяться діти — принц Сайвіатус і принцеса Аліссея.