Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— Про що ви говорили? — тихо поцікавився Селар на шаларанні — спільній мові для всіх трьох домів загиблого світу.

— Вони стривожились, як ти міг помітити. Я попросив вибачення і сказав, що ти — брат нашого правителя і прибув зі мною як уповноважена особа, — упівголоса відповів Шемісст, — щоб підтвердити, що договір у силі.

— Який договір?

— Сандро тобі не сказав? — здивовано зиркнув мереодешець. — У них там щось сталося, і тепер усі маги вирушають кудись на північний захід. Для їхнього... м-м-м... клану, чи як там вони себе називають, — Шемісст ледь помітним кивком вказав на чоловіків, що вже припинили розмову і почали витягати з воза невеликі скриньки, — найкоротший шлях пролягає через нашу долину. В обмін на деякі артефакти та рідкісні інгредієнти Сандро вирішив дозволити їм пройти. І зараз вони приїхали, щоб передати...

У горах над некромантами щось загуркотіло, перервавши Шемісста на півслові. Він холодно зиркнув на магів, що хутко підскочили до стривожених тварин. Потім глянув на Селара.

— Смерть пам'ятає про тебе, — криво посміхнувшись, промовив на шаларанні Шемісст старовинний девіз дому Шалластхадар, після чого відпустив фантома. Виявившись матеріальним, птах сильно вдарив Селара в груди та штовхнув його прямо під обвал, що стрімко просувався схилом гори. Останнім він встиг побачити щит, яким закрився від каменів мереодешець. Той щось продовжував говорити, але крізь гуркіт Селар нічого не почув… 

***

Повернення свідомості було болючим і... дивним. Лежачи із заплющеними очима в абсолютній тиші, Селар відчував себе так, ніби натягнув на себе чужий одяг — десь тісний, а десь — занадто просторий, і через це — зовсім незручний. Його трусило. Спочатку здалося, ніби від лихоманки чи болю, але незабаром він зрозумів — причиною здригання було те, на чому він лежав. Розплющивши очі, Селар побачив яскраво-синій полог. Згодом до нього повернувся слух. Поруч із ним хтось був — Селар почув голос. Він лунав схвильовано, і людина наче й зверталася до нього, але некромант не розумів жодного слова. Насилу ворухнувшись, він ледве змусив сісти неслухняне, ніби здерев'яніле тіло.

Чуже тіло. Дивний одяг, смаглява обвітрена шкіра рук.

Чужі очі ледве вирізняли предмети, безладно розкидані навколо нього всередині воза. Скрючені чужі пальці тремтіли, не здатні ні розпрямитися, ні стиснутися в кулак. Крижана грудка чужого серця мляво тріпотіла у грудній клітці, а така звична річ, як дихання, вимагало свідомих зусиль. Зосередившись на вдихах і видихах, Селар через силу придушив страх в самому зародку і спробував обдумати те, що сталося.

Шемісст врятував його? Так можна було би сказати, якби не дії його фантома, яким він відштовхнув Селара. Можливо, мереодешець зважено оцінив власні сили й зрозумів, що не зможе прикрити щитом їх обох, і вирішив таким чином за будь-яку ціну втілити план у життя? Як бойовий некромант, Шемісст міг похвалитися видатною швидкістю реакції, але без Джерела теж був обмежений лише власними силами. З огляду на простоту ритуалу переносу, пояснення виглядало логічним. Якби не питання: а звідки Шемісст взагалі знає про цей ритуал? Селар пообіцяв собі повернутися до цієї теми пізніше, коли звикне до чужого тіла.

Супутник некроманта нарешті помітив, що той прийшов до тями — в його голосі пролунали радісні нотки. Але Селар так само не розумів, що він каже, тому просто переводив погляд з нього на навколишні предмети, на рівнинний пейзаж, що пропливав повз, а потім знову на літнього чоловіка. Той, спостерігаючи за цим, за деякий час зрозумів, що щось не так. 

Віз зупинився.

Старий заліз усередину і вмостився навпроти некроманта, уважно вдивляючись у його обличчя. Селара охопило погане передчуття: зараз цей чоловік зрозуміє, що тіло його сина, племінника, онука чи ким є для нього цей хлопець, захопив чужинець. 

Клацанням пальців старий маг викликав невеличкий мерехтливий вогник і скерував його, змусивши джерело світла зависнути в повітрі на рівні очей некроманта. Селар примружився, а потім мляво простежив поглядом за тим, як покірний чужій волі вогник хитнувся вбік. Але зосередитися на ньому під час руху назад вже не зміг і втомлено заплющив очі. В голові паморочилось, нутрощі ніби зав'язали у вузол.

Маг підсів ближче і заговорив значно повільніше. Зрозуміліше від цього Селару все одно не стало, але серед його слів він розібрав таке, що часто повторювалося. Сайдеус. Зважаючи на інтонацію, це могло бути ім'ям. Можливо навіть того хлопця, якому належало це тіло. Селар судомно вдихнув — пролунало, як напівзітхання, напівсхлип. Старий розцінив це по-своєму і поклав на його плече зморшкувату руку і щось ласкаво промовив. Мабуть, таки батько. Або дід.

Від думок про родину перехопило горло. Сандро... Чи розповість Шемісст йому все про те, що сталося? Або просто оголосить привселюдно, що у Повелителя Шалластхадара більше немає брата? Як відреагує на це Аскелія? Селар стиснув щелепи та змусив себе дихати рівніше та повільніше. Йому необхідно якнайшвидше повернутися до Шалластхадара. А для цього слід звикнути до нового тіла та знайти можливість втекти, поки його не відвезли на північний захід — до того загадкового місця збору, про яке казав Шемісст. Телепортація була б найкращим рішенням — некромант відчував у тілі достатньо сил, щоб скористатися потрібним заклинанням, поки відстань ще незначна, але...

У розумі Селара скалкою засіла думка про те, чи повірять йому, коли він повернеться. І чи дадуть йому взагалі сказати хоч слово у разі повернення? Раптом обвал не був випадковістю? Раптом хтось, кому було відомо про присутність Селара в ущелині, допоміг лавині зійти в слушну мить?