Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

об берег, а потім знову відрине, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалась і знову завдавала удару, немовби випробовуючи, яка буде відсіч, немовби бажаючи переконатися, що самим тільки видом своїм і числом може зломити дух ворога, перш ніж розтопче тіло.

Одразу ж заговорили гармати – ядра часто посипалися на табір, відкіля ворожим гарматам відповіли з мортир і ручної зброї; одночасно на вали ступила процесія зі Святими Дарами, щоб підняти дух війська, що слабшав. Попереду ксьондз Муховецький ніс золотий ковчежець, тримаючи його в обох руках перед собою, а часом піднімав угору, – він ішов під балдахіном у парчевій ризі, напівзаплющивши очі, й аскетичне його лице було спокійним. Поряд, підтримуючи Муховецького під руки, йшли два інші ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, у минулому преславний воїн, який у ратній науці знав не менше будь-якого воєначальника, і Жабковський, що теж чимало на своєму віку повоював, бернардинець велетенського зросту, що силою не поступався нікому в таборі, крім пана Лонгина. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними дівчатка з ніжними личками розкидали квіти; замикали хід військові старшини. Процесія пройшла по валах від краю до краю; у жовнірів, які бачили світозорі, немов сонце, дароносиці, бачили спокій ксьондзів і одягнених у біле дівчаток, мужніли серця, міцніла відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мира, що курилося в кадильницях; усі голови смиренно хилились униз. Муховецький час від часу піднімав ковчег і, звівши очі до неба, заспівував гімн: «Стріньмо святощі смиренням».

Два гучні голоси – Яскульського та Жабковського – негайно підхоплювали: «…упадімо, браття, ниць», – і все військо продовжувало: «При новітнім одкровенні після ветхих таємниць». Співові вторив густий бас гармат; часом гарматне ядро з гудінням пролітало над балдахіном і ксьондзами, іншим разом, ударивши в зовнішній схил валу, обсипало їх землею, від чого Заглоба втягував голову в плечі і притискався до жердини. Натерпівся він страху – особливо коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді панувало мовчання і виразно чувся свист ядер, що летять зграєю, як великі птахи. Заглоба тільки дужче багровів, а ксьондз Яскульський, поглядаючи на поле, бурмотів, не в силі стриматися:

– Квочок їм мацати, а не з гармат стріляти!

Гармаші в козаків і справді були нікудишні, а ксьондз як колишній жовнір не міг байдуже дивитися на таке невміння та марну витрату пороху. І знову процесія вперед посувалася, поки не досягла благополучно кінця валів, – утім, ворог на вали особливого натиску й не чинив. Спробувавши посіяти сум’яття в різних місцях, а найбільше в окопах біля західного ставка, татари й козаки зрештою відступили на свої позиції й угамувалися, навіть одиночних кіннотників висилати перестали. Процесія тим часом остаточно зміцнила дух обложених.

Тепер усякому стало зрозуміло, що Хмельницький чекає прибуття свого обозу; втім, він зовсім упевнений був, що перший же справжній штурм буде увінчаний успіхом, і тому наказав спорудити лише кілька редутів для гармат, а більше ніяких облогових земляних робіт і не починав. Обоз підійшов наступного дня і вишикувався в кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Вірняків до самої Дембини; з обозом прийшли нові сили: відмінна запорізька піхота, що не поступалася турецьким яничарам, куди більш приготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.

Пам’ятний вівторок 13 липня минув в обопільних гарячкових приготуваннях; уже не залишалося сумнівів, що штурм неминучий: із ранку сурми, барабани та литаври в козацькому стані грали larum, а в татар гуркотів оглушливо величезний священний бубон, який називався балтом… Вечір настав тихий, погожий, лише з обох ставків і Гнізни піднявся легкий туман. Нарешті на небі блиснула перша зірка.

У ту ж хвилину шістдесят козацьких гармат гучно заревіли і незліченні полчища зі страшенним криком кинулися до валів – то був початок штурму.

Військо стояло на валах. Жовнірам здавалося: земля дрижить під ногами. Найстаріші воїни не пам’ятали такого.

– Господи Ісусе! Що це? – запитував Заглоба, стоячи поруч Скшетуського серед гусарів у прорізі між валами. – Начебто і не люди сунуть на нас.

– Ви, пане, як у воду дивитесь: ворог перед собою волів жене, щоб ми на них спершу картеч розстріляли.

Старий шляхтич почервонів, як буряк, очі його витріщились, а з вуст зірвалось одне-єдине слово, в яке він умістив усю лють, страх та інші почуття, що сколихнулися в ньому тієї секунди:

– Мерзотники!..

Воли, яких дикі напівголі чабани підганяли палаючими смолоскипами і батогами, збожеволівши від страху, стрімголов неслися вперед з жахаючим ревінням, то збиваючись докупи і прискорюючи біг, то розсипаючись, а то і повертаючи назад, але погоничі підганяли їх криком, палили вогнем, хльостали сирицевими бичами, і вони знову прямували до валів. Тоді вступили гармати Вурцеля, викинувши вогонь і залізо. Весь світ заволікся димом, небо почервоніло, злякана худоба розсіялася, немов од удару блискавки, половина попадала на землю, але по трупах її ворог ішов далі.

Попереду гнали бранців, що несли мішки з піском для засипання ровів; їх кололи піками в спину, обпалювали вогнем із самопалів. То були селяни з околиць Збаража, що не встигли сховатися від навали за міськими мурами, – не тільки молоді чоловіки, але і жінки, і старці. Вони бігли юрбою з лементом, із плачем, здіймаючи до небес руки, благаючи про співчуття. Волосся дибом піднімалось од цього виття, та не було тоді співчуття у світі: позаду в спини нещасним устромлялися козацькі піки, попереду обрушувалися снаряди Вурцеля, картеч рвала тіла на клапті, десятками валила додолу, а вони бігли, обливаючись кров’ю, падали, підводились і бігли далі: повернення не було, позаду котилася лавина козаків, за козаками – татари, турки…

Рів почав швидко наповнюватися тілами, кров’ю, мішками з піском, а коли наповнився до країв, ворог із виттям кинувся через нього до окопів.

Лавина не вичерпувалася. При спалахах гарматних залпів видно було, як старшини буздиганами женуть на штурм усе нові полки. Найдобірніші було кинуто на позиції військ Яреми: Хмельницький знав, що там зустріне найбільший опір. Туди кинулися запорізькі курені та страшні переяславці на чолі з Лободою, слідом Воронченко вів черкаський полк, Кулак – карвовський, Нечай – брацлавський, Стемпка – уманський, Мрозовицький – корсунський; за ними йшли кальничани і сильний білоцерківський полк чисельністю п’ятнадцять тисяч, а з білоцерківцями сам Хмельницький, червоний як сатана у відблисках вогню, сміливо підставляючи широкі груди кулям, із лицем лева і поглядом орла, – у хаосі, диму, сум’ятті, у крові та полум’ї, все помічаючи, керуючи всім і всіма.

Слідом летіли