Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

її не залишав сумнівів. Володар Лубен і Вишневця мав під своєю командою п’ятнадцять тисяч війська, включаючи й обозну челядь, тим часом як за мужицьким вождем піднявся люд, що населяв землі від Азовського моря й Дону до самого гирла Дунаю. І ще йшов із ним хан із кримською, білгородською, ногайською і добруджською ордами; йшли селяни з надріч Дністра та Дніпра; йшли запоріжці і чернь без ліку – зі степів, розлогів, лісів, із хуторів, із міст, сіл і містечок, і ті, що колись служили в надвірних або коронних корогвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські та румелійські турки; навіть вільні ватаги болгар і сербів. Подумати можна було: настало нове переселення народів, що кинули свої сумовиті степові житла і потяглися на захід, аби захопити нові землі, нові заснувати держави.

Таким було співвідношення ворогуючих сил… Жменька проти тьми, острів посередині бурхливого моря! Чи дивно, що не в одне серце закралася тривога, що не тільки в місті, не тільки в цьому куточку країни – з усіх кінців Речі Посполитої на самотню цю твердиню, оточену силою-силенною диких воїнів, дивилися як на усипальницю славних лицарів і їхнього великого вождя.

Так само, певно, думалось і Хмельницькому, бо, не встигли в його стані розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим прапором, сурмлячи і кричачи, щоб не стріляли.

Вартові вийшли і негайно його схопили.

– Від гетьмана, – сказав він їм, – до князя Яреми.

Князь іще не зійшов з коня і стояв на валу. Лице його було безтурботним, як небо. Вогні пожеж відбивалися в очах, рожеві відблиски падали на білі ланіти. Козак, ставши перед Вишневецьким, утратив мову, жижки в нього затряслися, мурашки побігли по тілу, хоча то був старий степовий вовк і прийшов як посол.

– Ти хто? – запитав князь-воєвода, втупивши в нього спокійний свій погляд.

– Я сотник Сокіл… Од гетьмана.

– А з чим приходиш?

Сотник заходився бити поклони, ледве не зачіпаючи чолом княжих стремен.

– Простіть, владико! Що мені звелено, те і скажу, моєї тут провини немає.

– Говори сміливо.

– Гетьман звелів сказати, що гостем у Збараж прибув і завтра відвідає вашу ясновельможність у замку.

– Передай йому, що не завтра я бенкет у замку даю, а нині! – була відповідь князя.

І справді, через годину загриміли мортири, веселі крики наповнили повітря й у вікнах замку запалали тисячі свічок.

Сам хан, почувши салютну стрілянину, грім литавр і спів сурем, вийшов із намету в супроводі брата свого Нурадіна, султана Калги, Тугай-бея і безлічі мурзів, а потім послав за Хмельницьким.

Гетьман, хоч і був уже напідпитку, з’явився негайно і, низько кланяючись, до чола, підборіддя та грудей поперемінно прикладаючи пальці, чекав, поки його запитають.

Хан довго дивився на замок, що блискав удалині, як величезний ліхтар, і злегка похитував головою; нарешті, пригладивши рідку свою бороду, що двома довгими пасмами спадала на куничу шубу, мовив, указуючи пальцем на освітлені вікна:

– Гетьмане запорізький, що там?

– Князь Ярема бенкетує, о наймогутніший із царів! – відповів Хмельницький.

Здивувався хан.

– Бенкетує?…

– Завтрашні небіжчики гуляють, – сказав Хмельницький.

Раптом у замку знову гримнули постріли, засурмили сурми і різноголосі вигуки досягли вух славетного хана.

– Немає Бога, крім Бога, – пробурмотів він. – Лев у серці цього гяура.

І, помовчавши, додав:

– Я б краще з ним, ніж із тобою, хотів бути.

Хмельницький здригнувся. Дорогою ціною оплачував він татарську дружбу, обійтися без якої не міг, і при цьому ні хвилини не був упевнений у страшному своєму союзнику. Якщо прийде ханові в голову який дур – і орди проти козацтва обернуться, а це означатиме неминучу всім їм погибель. Й інше Хмельницькому було відомо: хан хоч і допомагав йому заради здобичі, заради дарунків і нещасного ясиру, але, вважаючи себе законним правителем, у душі соромився, що підтримує заколот, піднятий проти короля, що виступає на боці якогось «Хмеля» проти самого Вишневецького.

Козацький гетьман частенько тепер напивався п’яний не з давньої своєї пристрасті, а з відчаю…

– Великий государю! – сказав він. – Ярема ворог твій. Це він відняв у татар Задніпров’я, він мурзів, як вовків, усім на пострах на деревах вішав, він на Крим із вогнем і мечем іти замислив…

– А ви хіба не розоряли улуси? – запитав хан.

– Я раб твій.

Сині губи Тугай-бея затремтіли, й ікла заблискали: був у нього між козаків заклятий ворог, що колись його чамбул наголову розбив і самого не скрутив чудом. Ім’я цього ворога тепер вертілося в нього на язиці; спонукуваний нестримною силою спогадів і жагою помсти, він не зумів себе перебороти і пробурчав тихо:

– Бурляй! Бурляй!

– Тугай-бею! – одразу озвався Хмельницький. – Ви з Бурляєм за мудрим наказом ясновельможного хана минулого року воду на мечі лили.

Новий залп із замкових гармат перервав подальшу бесіду.

Хан, витягнувши руку, описав у повітрі коло, що охоплювало місто, замок і окопи.

– Завтра це моє буде? – запитав він, звертаючись до Хмельницького.

– Завтра вони вмруть, – відповів Хмельницький, не зводячи очей із замку.

І знову заходився бити поклони і руку то до чола, то до підборіддя, то до грудей прикладати, вважаючи, що розмову закінчено. Та й хан, запнувши куничу шубу, позаяк ніч, хоч і стояв липень, була холодна, мовив, повернувшись до наметів:

– Пізно вже!..

Одразу всі, немов приведені в рух однією силою, почали кланятись, а він неспішно і статечно пройшов до намету, повторюючи півголосом:

– Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

– Усе тобі віддам: замок, і місто, і бранців, і здобич, але Ярема мій, а не твій буде, хоч би мені й життям своїм довелося поплатитись.

Помалу багаття почали мерхнути і гаснути і шум сотень тисяч голосів затих; подекуди лише ще посвистували сопілки та покрикували татарські конопаси, що виганяли коней у нічне, але незабаром і ці звуки змовкли і сон огорнув незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, немов у ньому грали весілля.

У таборі всі очікували, що назавтра бути штурмові. І справді, з самого ранку заворушилися сонмища черні, козаків, татар і інших диких воїнів, що рухалися за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзають на вершину гори, посунули до окопів. Жовніри, хоча вже напередодні безуспішно намагалися порахувати вогні багать, заціпеніли, забачивши море людське, що накочувалося. Та це був іще не сам штурм, а скоріш огляд поля, шанців, ровів, валів і всього польського стану. І, мовби горбата океанська хвиля, гнана вітром із далекої далини, що, розкотившись, нахлине, здибиться і, запінившись, ударить із ревінням