Віккі - Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі

Настя догнала Аміра біля виходу з дому, зупинила його, і, набравши рішучості, сказала:

— Амір, я поговорю з мамою ще раз. Я не можу просто залишити її, незважаючи на те, що вона думає про тебе. Я знаю, що вона хвилюється за мене, але я повинна їй пояснити, що ти не такий, як вона вважає.

Амір повернувся до неї, його очі наповнилися співчуттям і турботою.

— Насте, я зроблю все, щоб ти була щаслива. Я хочу, щоб ти відчула, як сильно я тебе люблю, і щоб твоя мати теж це побачила. Я запрошую моїх сестер з Катару на вечерю після завтра.

Настя несподівано відчула полегшення.

Вона не очікувала, що Амір зробить такий крок.

Він спробує знайти спосіб налагодити стосунки з її матір’ю, показати, що його наміри серйозні.

— Вікторія теж буде? — здивовано запитала Настя.

Вона знала, що Вікторія—добра, ніжна дівчина, яка підтримує їхні стосунки.

— Так, Вікторія завжди нас підтримувала. Вона схвалює наш вибір, — відповів Амір, обіймаючи Настю за плечі.  Вона та мої інші сестри—люди, які розуміють важливість родини та честі. Я впевнений, що вони підтримають.

Настя відчула, як її серце наповнилося надією.

Враз все це почало здаватися можливим.

Можливо, саме ця вечеря стане тим моментом, коли її мати нарешті побачить Аміра таким, яким бачить його вона.

— Дякую, Амір, — прошепотіла Настя, його слова заспокоїли її— Ти не уявляєш, як багато це для мене значить.

Амір м’яко усміхнувся, простягнув руку до її обличчя, ніжно провів пальцями по щоці.

— Я зроблю все, щоб ти була щаслива. Чуєш? Все, що я хочу, — бути з тобою. І якщо для цього потрібно пройти будь-які труднощі—я готовий. Ми впораємося з цим разом.

Настя відповіла усмішкою, а між ними розквітало щире, глибоке почуття.

Вони знали, що попереду будуть випробування, але готові боротися за своє щастя.

Вечеря з сестрами Аміра стала для Насті можливістю не лише побачити світ, до якого належав Амір, але й шансом показати своїй матері, що Амір — не просто принц, а людина, яка може бути поруч і підтримувати.

Лідія сиділа у своїй кімнаті, дивлячись у вікно, її обличчя було задумливим, сповненим гіркоти.

Віра тихо увійшла, розуміючи, що мати не може забути своє минуле та той тяжкий досвід.

Віра завжди підозрювала, що мати приховує щось важливе, але ніколи не думала, що причина її неприйняття арабів була настільки болючою.

— Мамо, ти не можеш продовжувати так боротися з Настею, — обережно сказала Віра, сідаючи пору— Амір—це не той чоловік, якого ти собі уявляєш.

Лідія важко зітхнула, її очі наповнилися болем, і вона нарешті вирішила відкрити свою душу.

— Віро, ти не розумієш… Я… Я теж колись закохалася в араба. Він був… Він був багатим, красивим, і ми були щасливі. Але мої батьки та його родина не схвалювали нас. Я була простою дівчиною з села, а він—сином впливового чоловіка з Дубаї. Їхня сім’я не могла допустити таку зв’язок, і вони розлучили нас.

Лідія замовкла, її обличчя скривилося від болю, згадуючи момент, коли її серце було розбите.

Віра дивилася на неї з співчуттям, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— Але це ще не все, — продовжила Лідія, її голос затремтів.— Коли вони нас розлучили, вони не просто змусили нас розійтися.  Вони намагалися знищити мене. Вони мене… катували.  Я отримала цей шрам, — Лідія підняла рукав і показала Вірі слід на спині—ледь помітний, але глибокий, як пам’ять про той час.— Вони били мене, коли я намагалася втекти, коли я не хотіла підкоритися. Бичем…Це не просто рана, це те, що мені довелося пережити, щоб позбутися цієї любові.

Віра мовчки дивилася на матір, її очі наповнилися сльозами.

Це було не те, що вона очікувала почути.

Вона розуміла, наскільки глибоким був біль Лідії, і чому вона так боїться, що її донька знову пройде через таке ж випробування.

— Мамо, — тихо сказала Віра, її голос був сповнений співчуття.— Я розумію. Ти пройшла крізь страшні речі, і це залишило слід у твоїй душі. Але Амір не такий. Він не той, кого ти описуєш. Я бачила його, я говорила з ним. Він інший. Він не зруйнує Настю. Він не зробить того, що зробили з тобою. І я знаю, що Настя теж це в ньому бачить.

Лідія важко зітхнула, опускаючи голову.

Все, що вона пережила, вся ця болюча історія, не давала їй спокою.

Вона не могла просто так дозволити своїй доньці повторити її шлях.

— Я не можу допустити, щоб Настя пережила те, що пережила я, — прошепотіла вона— Я не можу бачити, як вона страждає. Я не дозволю їй стати частиною цього світу, який приніс мені стільки болю.

Віра взяла матір за руку, намагаючись її заспокоїти.

— Мамо, будь ласка, не розповідай Насті про це. Вона не повинна знати, що з тобою сталося. Ти повинна довіритися їй і побачити, що Амір—не той, хто може її скривдити. Він щиро її любить. Ти бачиш це, я впевнена.

Лідія мовчала, її серце було переповнене суперечливими почуттями.

Вона не могла забути свою молодість, свою біль, але вона також розуміла, що не має права забороняти доньці йти своїм шляхом.

— Ти думаєш, він не такий? — запитала Лідія, її голос був сповнений сумнівів.

— Так, мамо, я впевнена. Амір—не той чоловік, якого ти знала. Він інший, він не завдасть Насті болю. Я особисто була в Катарі разом з його братом Вахітом, вони дуже добрі люди, прийняли мене. Дай їм шанс. Вони—не той араб, якого ти пам’ятаєш.

Лідія на мить задумалася, а потім повільно кивнула, розуміючи, що їй потрібно відпустити свою доньку, дати їй шанс на щастя, навіть якщо це буде важко.

Вона поглянула на Віру з вдячністю.

— Гаразд, Віро… Я не буду говорити Насті про своє минуле. Але я все одно не впевнена в Амірі.

— Все буде добре, — відповіла Віра, обіймаючи її— Амір—не такий, і Настя заслуговує шанс бути щасливою.

Лідія стримала сльози, але її серце стало трохи легшим.

Вона була готова прийняти рішення, яке, можливо, призведе до миру та взаєморозуміння в її родині