Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

вдіяти. Єдиним розсудливим рішенням було прийняти людське добро і примиритися з їхніми недоліками. У пам’яті промайнула згадка про слова розіп’ятого Господа: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони»[346].

122

Він домовився зустрітися з Саллі в суботу в Національній галереї. Вона мала прийти, щойно закінчивши роботу в магазині, та пообіцяла пообідати з ним. Він не бачив дівчину вже два дні, і радість не полишала Кері ані на хвилину, — адже за цей час він жодного разу не спробував із нею зустрітися. Філіп повторював про себе слова, які мав сказати їй, із тими ж інтонаціями, із якими збирався звернутися. А зараз Філіп не міг упоратися з нетерплячкою. Він написав лікарю Саусу і тепер ніс у кишені отриману вранці телеграму-відповідь: «Потішили похмурого дурня. Коли приїдете?» Філіп ішов уздовж Парламент-стрит. День був чарівний, і промені яскравого морозного сонця танцювали на вулицях. Навколо було людно. Віддалік висів тонкий серпанок туману і вишукано пом’якшував благородні обриси будинків. Філіп перетнув Трафальґарську площу, і серце раптом засмикалося в грудях: він побачив жінку, яка здалася йому схожою на Мілдред. Вона мала таку ж поставу і, крокуючи, характерно підтягувала ногу. Не подумавши, але відчуваючи, як калатає серце, Філіп кинувся навздогін, а тоді жінка обернулася, і виявилося, що він її вперше бачить. Незнайомка була значно старшою і мала жовту зморшкувату шкіру. Філіп пригальмував. Він відчув неабияке полегшення, але до полегшення додалося розчарування, і його пройняло страхом за себе самого: невже він ніколи не позбавиться цієї пристрасті?

Усупереч усьому в глибині душі Філіп здогадувався: та дивна розпачлива жага, яку він відчував до підступної жінки, завжди животітиме всередині. Це кохання завдало йому стільки страждань, що він знав: йому вже ніколи, ніколи від нього не вилікуватися. Лише смерть втамує врешті-решт його бажання.

Однак Філіп вирвав занозу із серця. Він подумав про Саллі, про її добрі сині очі, і його вуста несвідомо розтягнулися в усмішці. Кері піднявся сходами Національної галереї і сів у першій залі, щоб одразу помітити, коли вона прийде. Картини навколо завжди заспокоювали його. Він не придивлявся до них, але дозволяв величі їхніх кольорів та красі їхніх ліній зцілювати свою душу. Саллі заволоділа його уявою. Як буде приємно забрати її з Лондона, де дівчина здавалася недоречною, як волошка в крамниці серед орхідей та азалій. У полях Кента, де ріс хміль, він зрозумів, що вона не пасує до міста, і був певен, що під лагідними небесами Дорсета дівчина розквітне рідкісною красою. Саллі увійшла, і Філіп підвівся їй назустріч. Дівчина була вбрана у чорну сукню з білими манжетами на зап’ястях і батистовим комірцем. Вони потиснули руки.

— Давно чекаєте?

— Ні, хвилин десять. Ви голодна?

— Не дуже.

— Посидьмо тут хвилинку, добре?

— Як хочете.

Вони тихенько посиділи пліч-о-пліч, не перекинувшись жодним словом.

— Ну, як у вас справи? — озвався хлопець нарешті з ледь помітною усмішкою.

— Ох, усе гаразд. То була хибна тривога.

— Справді?

— Хіба ви не радієте?

Філіпа переповнило надзвичайне почуття. Він був упевнений, що підозри Саллі небезпідставні, йому навіть на думку не спадало, що могла статися помилка. Усі його плани раптом зруйнувалися, і так старанно продумане життя перетворилося на сон, якому не судилося справдитися. Він знову був вільним. Вільним! Майбутнє простягнулося перед Філіпом безлюдною пустелею. Він не мусив відмовлятися від своїх планів; життя знову належало йому, Філіп міг робити, що заманеться. Однак він не відчував радості, лише сум’яття. На серці зробилося тривожно. Здавалося, наче він роками плавав безкраїми водами, наражаючись на небезпеку та злидні, й дістався нарешті до чудової гавані, але щойно зібрався увійти до неї, здійнявся несприятливий вітер і поніс його до відкритого моря. І ці просторі океанські пустелі завдавали болю, адже він уже дозволив своїй уяві помандрувати м’якими луками й лісистим затінком цієї землі. Він не міг знову протистояти самотності й потрясінням. Саллі подивилася на Філіпа своїми ясними очима.

— Хіба ви не радієте? — перепитала вона. — Я думала, ви збожеволієте від щастя.

Філіп змучено зустрівся з дівчиною поглядом.

— Я точно не знаю, — пробурмотів.

— Ви кумедний. Інші чоловіки здебільшого зраділи б.

Він збагнув, що обдурив сам себе: не самопожертва змусила його задуматися про шлюб, а бажання мати дружину і кохати. Тож тепер, коли все це вислизало з рук, Філіпа накрило хвилею розпачу. Він хотів цього більше за все на світі. Хіба цікавила його Іспанія та її міста, — Кордова Толедо, Леон — хіба захоплювали його пагоди Бірми і лагуни Полінезії?

На часі була Америка. Філіпу здавалося, що ціле життя він керувався ідеалами інших людей, прищепленими йому сказаними чи написаними словами, але ніколи не прислухався до бажань власного серця. Його шлях завжди залежав від того, що він, на власну думку, мусив робити, а не від того, що щиро прагнув робити. Тепер Філіп нетерпляче відмахнувся від усього цього. Він жив тільки майбутнім, а сьогоднішній день завжди, завжди вислизав із рук. Які у нього ідеали? Філіп подумав про своє бажання втілити в життя заплутані та прекрасні наміри, такі ж, як у мільярдів інших людей, безглузді вчинки. Та чи не розумів він, що найпростіша модель життя, коли людина народжується, працює, одружується, залишає по собі дітей і помирає, — була найдосконалішою. Можливо, капітуляція перед щастям була поразкою, але така поразка варта тисячі перемог.

Філіп швидко глянув на Саллі, замислився, про що вона думає, і знову відвів погляд.

— Я збирався попрости вас вийти за мене, — зізнався він.

— Я думала, що ви, напевно, так і зробите, але мені не слід стояти у вас на шляху.

— Ви б не стояли.

— А як щодо ваших подорожей? Іспанія та всіляке таке?

— Звідки вам відомо, що я хотів подорожувати?

— Як я могла про це не знати? Чула, як ви з татом обговорювали їх до посиніння.

— Мені начхати на них. — Філіп помовчав, а потім низько прошепотів хрипким голосом: — Я не хочу залишати вас. Не можу вас залишити.

Дівчина не відповіла. Він не знав, про що вона думає.

— Я хочу дізнатися, чи вийдете ви за мене, Саллі.

Дівчина не поворухнулася, і на її обличчі не промайнуло жодних емоцій, але вона озвалася, не дивлячись на Кері:

— Якщо захочете.

— А вам цього не хочеться?

— Ох, звісно ж, я б хотіла мати власний будинок, і мені вже час десь облаштуватися.

Філіп злегка усміхнувся. Він уже непогано знав Саллі, тож її поведінка його не здивувала.

— Але хіба ви