Павло Архипович Загребельний - Диво

– Казав я, ще як приїхали, – похмуро мовив Сивоок. – Змаловажив князь мої слова.

– Вночі треба піти. Через Ситника. Вночі князь добрий. Тоді вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву?

– Хочу!

– Тоді йдемо!

– Через цього Ситника не хочу, – сказав Сивоок, так ніби відчував, що зустріне свого давнього недруга, а може, просто мав відразу до цього прізвища, бо жили тепер у ньому, відродившись, усі найкращі й найтяжчі спогади з дитинства.

– Ларивона попросимо, презвутера, – не відступав Гюргій. – Не пробував з Ларивоном говорити?

– Ларивон – піп, не хочу з ним нічого мати…

– Для попів же будуємо!

– Для людей – не для попів.

– Ну, підемо до князя вдвох?

– Удвох – згода.

А вже припекло сонце нового літа, камінь висох, втратив зайву воду, закінчено закладати підвалини, митрополит з усім кліром відправив урочистий молебень, між камені повкладувано князівські золоті печаті й дорогі хрести з золота, срібла й кипарисового дерева для вічного стояння церкви, свяченою водою окроплено весь верхній камінь, сам князь в княгинею й дітьми, з дружиною, воєводами, боярами, з челядинами був на торжестві, вистрсєні в золотосяйні ромейські шати, стояли серед почту й антропоси з Міщилом на чолі, все було пишно й велеліпно, і ніхто й не сподівався, що пізно вночі до князя потаємно проведе Ситник двох високих, закутаних у темне, чоловіків і тихо вислизне з княжої горниці, лишивши там приведених та самого князя, і горітиме там тільки одна тоненька свічка, промені якої падатимуть зрідка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться відвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там спільницею таємності, а всі троє передовсім дбали зберегти таємницю, про це йшлося їм найперше, заради цього Сивоок навіть переборов огиду й відразу до Ситника, якого впізнав одразу, хоч як той постарів і роздався вшир за два десятки років, що ж до Ситника, то він, ясна річ, не міг і в думці класти собі, що перед ним той самий хлоп’як, який колись врізав його сирицею по мармизі й дав дьорки так, що й досі ніхто не може віднайти. Виступав же Сивоок під своїм християнським ім’ям – Михаїл.

– От привів до тебе, князю, – сказав Гюргій, коли вони лишилися самі.

– Діло кажіть, – уривчасто кинув Ярослав.

Сивоок, здавалося, не мав ніякого наміру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнім попередженням.

– Мала церква, – сказав з темряви.

Ярослав і собі ворухнувся, щоб уникнути світла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви відповів Сивооку:

– Вже чув.

Тепер настала черга Гюргія. Всі вони гралися в піжмурки з темрявою, троє дорослих і поважних чоловіків, між ними й князь, не було в цій горниці нічого, окрім тоненької свічечки, темряви та їх трьох; князь мав перевагу над своїми двома відвідувачами хіба що в тому, що десь за темрявою чаїлися його вірні люди з усемогутнім Ситником, але то було десь, а ось тут вони змагалися тільки втрьох, і кожен прагнув взяти в свої спільники темряву, кожен заслонявся нею, відхитувався від гострого проблиску свічечки і кидав у супротивника слово чи два. Гюргієві не пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готові були вибухнути цілі лавини слів, гарячих, склубочених, іноді навіть безладних, але тут він стримав себе, мерщій посунувся в темряву, сказав коротко до Сивоока.

– Покажи йому.

– Мала церква, – знову вперто повторив Сивоок, мовби міг цими двома словами переконати впертого князя.

– Та покажи! – вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргій.

– Ну, що там маєш? – нарешті виявив зацікавленість і Ярослав.

Горіла свічка, окреслюючи світляне коло посеред горниці, порожньої, сказати б навіть убогої, як для князя, десь, мабуть, попід стінами тулилися неширокі лавки, та ще, може, був стілець для князя, та якась книга на підставці, як то любив Ярослав, – і більше нічого, ніяких розкошів, нічого цінного, так ніби проводить тут довгі ночі не можновладець, а простий чоловік, темрява й геть зодинаковлювала їх усіх, десь вони безшелесно й причаєно стежили один за одним, перевага Ярославова зникла, як тільки він вимовив оте «що там маєш?», тепер уже Сивоок заволодів становищем, він мав з собою щось тут, у темряві, тоді як Ярослав не мав нічого несподіваного.

– То що? – знетерпеливився князь.

І Сивоок не став випробовувати терплячість Ярославову, мовчки, непостежено просунув з темряви якусь велику річ, сам не показався, знов відхитнувся назад, а посередині світляного кола просто на підлозі став зліплений з жовтого воску храм. Віск тихо світився, мов жіноче тіло, і князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотів переконатися, що то справді віск, що то не чари, не омана; тепер Ярослав теж був частково освітлений, він загубив навіть ті рештки переваг, які давала йому темрява. Сивоок і Гюргій, самі лишаючись невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке враження справляє на нього восковий храм з його тихим світінням.

А храм ніби розпростався, виповнював усе світляне коло, спихав князя на самий край, так що виднівся тепер лиш краєчок Ярославового одягу та звисла в нерухомості рука, обличчя ж сховалося зовсім, храм ріс і ріс, з досконало виважених нижніх його громад піднімалися високі круглі бані, мовби побільшені медові борті з прадавніх пущ, бані поступово вивищувалися до середини, ступінчасто, хвилясто сполучалися, щоб потім виштовхнути з-поміж себе баню найвищу, найближчу до неба, найголовнішу, а вже від тої бані всі частини споруди мовби опадали, знов ступінчасто йшли донизу, в неоднаковості бань була прихована гармонійність, безупинність руху кам’янистих мас, церква мовби плавала поміж землею й небом, внизу вона теж розтікалася, розпліскувалася то хвилястим бігом заокруглень – апсид, то довгою кам’яною опасанню, що пов’язувала всі бані в нерозривність, то двома великими баштами, які й зовсім одбігали од церкви, тільки й подаючи їй здалеку тонкі кам’яні руки-переходи.