Павло Архипович Загребельний - Диво

острові, найпростішим, тяжка зима заганяє людину до житла, і виявляється, що треба й те й се. Одного разу він не застав Іссу вдома. Стурбовано оглянув дворище, зазирнув до сусідів, когось там спитав – ніхто не бачив її, ніхто й не знав, що в нього в хижі перебувало якесь живе створіння – такою непомітною й тихою була Ісса. Він перейшов Бабин торг, никав кола дворів, зазирнув на дитинець, проходив одні й другі ворота, питав у приворітньої сторожі. Ніхто не чув і не бачив. Зрозпачений, повернувся додому, Ісса сиділа в кутку й щулилася від холоду.

– Де була? – спитав Сивоок, не сподіваючись на відповідь, але стриматися від запитання не міг, бо злякався навсправжки за неї і вперше відчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на світі душу.

– Вода, – сказала Ісса, і щось мовби темний усміх промайнуло в її великих очах, і тужливий спогад засвітився в їхній чорній глибині, навчені ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, і найперше було слово «вода», без якої, мабуть, не могла Ісса жити, звикла до її вічного дихання, до її гучної мови, до її глибинної прозорості й безмежжя.

– Ти дивилася на Дніпро? – догадався він відразу й покартав себе в думці, що не зміг показати їй з валів Дніпро давніше, аж поки вона сама якось наважилась вийти з хижі й несвідомо потягнулася до волі, до безмежжя, яке відкривалося десь із київських валів. На другий день він пішов за Іссою назирці, не хотів, щоб вона його помітила, боявся злякати народжене в ній бажання спостерігати води дніпровські, терпляче ждав, поки Ісса спустилася з валу й пішла собі додому, тоді забрався туди, де вона перед тим стояла, глянув – і сам задихнувся від безмежжя вод, де зливалися Дніпро й Десна; він спробував повторити жест Іссин – схилився над безоднею з простягненими до неї руками і мовби падав униз, назустріч водам, які розкрилювалися довкола високого Києва, і в очі йому вдарило сріблисто-синім, а потім червоно-золотим, він линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах, і ввижалося йому, що ширяє його дух в уявлюваному просторі тої самої церкви, що привиділася тоді в княжому теремі, збагнув тепер її глибинність, її відтіння, охопив розумом її образ. Він покладе мозаїки так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранілі й бездумні, а щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в кожнім образі людської (а не тільки божої) суті, аби вловлювали красу барв і відтінків, щоб плавали й линули в ній, мов птахи з-поза Десни на Дніпро в оцих надкиївських висях. Але для цього йому потрібна не та церковця, що її тулить на київській землі Міщило, йому потрібен розмах, роздолля й обшир отакий, як відкривається з київського валу, – вивести б сюди князя Ярослава та показати йому!..

А тим часом зігнано до Києва тисячі людей, прибували щодень волові й кінні вози, повні пива, медів, жита, пшениці, проса, каменю, дерева – всього потрібного для живлення й будування. Серед поганських пісень, християнських молитов грецьких, кадіння попівського, каяння в гріхах і спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з річок Ужу й Уборті до Прип’яті й по Дніпру камінь надтвердий, ставили перші городні під новий вал, почали вкопуватися в землю Перевісища, щоб закладати підвалини під церкву святої Софії: іверієць Гюргій з своїми товаришами чаклував над каменем, який він сам привіз у лодьях з найпотаємніших глибин Деревлянської землі, не підпускав до себе навіть Міщила, не хотів мати справи з тими, хто будуватиме видиме, тоді як клопотався лиш невидимим, вихвалявся, що спорудить Софію підземну, кам’яну, склепінчасту, на якій надземна церква може стояти й тисячу літ і більше, скільки буде треба, допоки й стоятиме. Міщило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак візантієць до пори не втручався в будівництво, він ждав, видно, початку здоблення, щоб точно вказати на порядок і чин розписів згідно з догматами; Міщилові нагадано було, що навіть Константинопольська Софія, споруджена славними майстрами Анфимієм з Тралла й Ісидором з Мілета (останній був земляком Іктіноса, який ставив колись Парфенон у Афінах), покоїлася на розгалужених підземних склепіннях, таємниця яких не розкрита ще й досі ніким, тож треба дбати передовсім за міцність, а більше не втручатися в діла іверійців.

Чомусь відчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргії-іверійцю, – може, сподобався той своєю незалежністю стосовно Міщила, може, сподівався мати в ньому спільника для своїх замірів; вже як закладали підвалини церкви і стали вимальовувати її розміри, Сивоок запросив Гюргія з його товариством до корчемниці, почав здалеку, похвалив їхню роботу і їхнє високе знання душі каменю, бо кому ж не відомо, що суворий камінь, завдяки вмілим людським рукам, завдяки лічбі та мірі, стає м’яким і податливим, вбирає в себе тепло людське і заховує навіть запах людського тіла, в чому пересвідчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими морями. Потім спитав Гюргія мовби між іншим:

– А чи не мала буде церква?

– Мала? – вигукнув Гюргій. – Не мала – ніяка! Камінь ми підклали такий, гору можна ставити! А цей ваш Міщило – що ставить! Не сюди ми йшли – до князя Мстислава. Тому б сказали – давай зробимо отаке! Той би пристав одразу. Ярослав обережний. Всіх слухає. Ні з ким не хоче сваритися.

– Чом же не пішли до Мстислава? – поцікавився Сивоок.

– Один з іверійців щось швидко сказав Гюргію, той засміявся.

– Боїться тебе, що ти підісланий, – сказав Сивоокові, – а я знаю, який ти чоловік. Ти нікого не боїшся, таких люблю! Давай вип’ємо. Хочеш – ми заспіваємо тобі нашої пісні?

Вони випили, потім іверійці всі підвелися, стали плече до плеча, обійнялися й заспівали щось мужнє й горде, як самі в своїй чоловічій, небуденній красі.

– А не втікаємо до Мстислава, – гукнув знов Гюргій, – бо Ситник нас не спускає з ока.

– Ситник! – Сивоок ще не чув тут такого наймення, відгукнулося в ньому давнє з дитинства, дід Родим, пітнявий медовар, Величка. – Хто ж він?

– Не знаєш? Він тебе знає. Всіх знає Ситник.