Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

малювала, а інші, на її думку, були не варті негайної замальовки. Найбільшу цікавість у неї ви́кликала істота, яка водночас була найдивніша: таке собі різнобарвне курча з червоно-синьо-зеленим оперенням. Для цього етюда дівчина витягнула кольорові олівці. Колись дуже давно їй начебто не вдалося замалювати таку дивовижу.

Каладін мусив визнати, що тварина була таки гарна. Але як же вона виживала? Панцир вона мала тільки на самому кінчику морди, а решта її тіла була не досить драглиста, щоб ховатися в розколинах — як-от демонічний камінь. То що ж робило це курча, коли налітала буря?

Сил опустилася Каладінові на плече.

— Я солдат, — повторив той дуже тихо.

— Колишній солдат, — заперечила спрен.

— Я хочу знову ним стати.

— Ти певен?

— Здебільшого так. — Він схрестив руки на грудях, сперши списа на плече. — От тільки… Сил, це дурість. Божевілля. Служба в мостонавідниках була найгіршим часом у моєму житті. Нас убивали, гнітили, принижували. Але навряд чи я коли-небудь відчував у собі стільки енергії, як протягом отих останніх тижнів.

Як порівняти з тим, що Каладін зробив для Четвертого мосту, служба звичайним солдатом — навіть дуже почесна, як-от капітаном князівської охорони — здавалася чимось приземленим і буденним.

А от ширяти на крилах вітрів — це було аж ніяк не буденно.

— Ти майже готовий, чи не так? — шепнула Сил.

Каладін неспішно кивнув.

— Так — гадаю, готовий.

Довкола наступної клітки стояла велика юрба, а сям-там із землі навіть вилазили спрени страху. Каладін проштовхувався наперед, але розчищати шлях йому не довелося: Адолінові й так давали дорогу, щойно збагнувши, що він — спадкоємець Холіна. Княжич вочевидь звик до такої пошани, бо пройшов крізь натовп, навіть не глянувши по боках.

Та клітка відрізнялася від решти: ґрати були рясніші, а деревину укріпили. На позір її мешканець не заслуговував на таке особливе ставлення. Нещасна тварина лежала, заплющивши очі, перед якимось камінням. На її прямокутній морді виднілися гострі жувала — схожі на зуби, але моторошніші — а з верхньої щелепи стирчали донизу два довгі бивні, подібні до ікл. Проте ключем до того, що це за істота, були могутні лапи та грізні шипи, які тягнулися від голови вздовж вигнутої спини.

— Білошипник, — охнула Шаллан, підступаючи ближче до клітки.

Каладін їх ніколи не бачив, але згадав юнака, який сконав на операційному столі, заливши все кров’ю. Згадав страх і розпач. А потім страждання.

— Я думав, вони… страшніші, — сказав капітан, силкуючись дати раду цим спогадам.

— Білошипники погано переносять неволю, — пояснила наречена княжича. — Конкретно цей, мабуть, давно кристалізувався б, упавши в сплячку, але йому не дають — певне, регулярно змиваючи панцир водою.

— А мені його не шкода, — кинув Адолін. — Я бачив, що ці тварюки можуть зробити з людиною.

— Атож, — тихенько мовив Каладін.

Шаллан вийняла художницьке приладдя, але щойно вона почала малювати, як люди довкола клітки стали розходитися. Капітан спершу подумав, що це через звіра — але той лежав, як лежав, так само не розплющуючи очей, а з його носових отворів вряди-годи долинало хропіння.

Ні, люди сходилися в інший кінець звіринця. Привернувши увагу княжича, Каладін вказав у той бік — мовляв, піду перевірю, що там таке. Адолін кивнув і поклав руку на меча, даючи зрозуміти, що попильнує.

Узявши списа на плече, охоронець побіг у розвідку й незабаром, на жаль, упізнав знайоме обличчя, що височіло над натовпом, — Амарам був рослявий чоловік. Поруч нього стояв Далінар, а кілька охоронців з-поміж Каладінових людей тримали на безпечній віддалі юрбу роззяв.

— …наче мій син тут, — говорив Далінар добре вдягненому власникові звіринця.

— Для Вашої Ясновельможності вхід безкоштовний! — відказав той у піднесеній манері, яка нагадувала Сиґзілову. — Це велике благословення Вісників — показати мою скромну колекцію вам і вашому шановному гостеві.

Останній комплімент, звичайно ж, призначався Амарамові. На тому був дивний, яскравий плащ — золотаво-жовтий із чорним ґліфом на спині. Присяга? Розрізнити його форму було важко, але той знак здавався знайомим.

«Подвійне око», — збагнув Каладін. Символ…

— То це правда? — спитав власник звіринця, придивляючись до Амарама. — Бо табором ходять надзвичайно цікаві чутки…

Далінар гучно зітхнув.

— Ми збиралися оголосити про це ввечері, на бенкеті, але оскільки Амарам наполягає, що носитиме цього плаща, то тягнути із заявою, гадаю, не варто. Виконуючи королівське розпорядження, я наказав відродити Променисте лицарство. Нехай стане відомо у всіх таборах, що прадавню присягу принесено знову, і першим її, на моє прохання, повторив ясновельможний Амарам. Променисте лицарство відроджене, і він його очільник.

 

56. Неприборканий білошипник

 

Позаду рухався супровід — усі двадцять троє — котрих надав король Макабакаму, бо хоча зв’язок між спреном та людиною інколи незбагненний, здатність пов’язаних із кимось спренів виявляти себе в нашому, а не у власному світі наростала, посилюючись, у міру принесення обітниць. «Слова Променистого ордену», розділ 35, с. 9

 

–Амарам явно не має жодних здібностей Приборкувача сплесків, — тихо сказав Сиґзіл, стоячи поруч Каладіна.

Попереду з карети виходили Далінар, Навані, Елгокар та Амарам. А ще далі здіймалася арена для поєдинків — одна з низки схожих на кратери скельних формацій, які облямовували Рівнини. Вона, щоправда, була куди менша, ніж ті, де розмістилися військові табори, й мала зсередини ряди уступів, що правили за трибуни.

Змушений водночас охороняти короля і Далінара — не кажучи вже про Навані та обох Холінових синів — Каладін узяв сюди всіх, кого міг, включно з кількома бійцями Сімнадцятого й Другого мостів. Вони гордо стояли, високо тримаючи ратища — вочевидь збуджені тим, що їм зрештою вперше довірили місію охоронців. Усього на чергування заступило сорок осіб.

Хоча жоден буде не вартий і дощової краплинки, якщо Вбивця в білому таки нападе.

— Звідки нам знати? — заперечив капітан, киваючи на Амарама, який і досі був у золотаво-жовтому плащі із символом Променистих на спині. — Я ж нікому не показую, на що здатен. І так само потайки мають тренуватися інші. Буря забирай, Сил, уважай, гарантувала, що я такий не один.

— Якби він мав потрібні здібності, то продемонстрував би їх, — заперечив Сиґзіл. — Чутки ширяться десятьма таборами, мов паводок. Половина люду вважає Далінарів учинок блюзнірством і дурістю, а друга половина не визначилась. Якби Амарам показав, що Приборкує сплески, цей хід ясновельможного Далінара здавався б куди менш авантюрним.

Азіш, певне, мав рацію. Але… Амарам? Він крокував так гордо, так високо тримаючи голову. Каладін відчув, як пашить його шия, і на мить у нього виникло враження, наче він не бачить нічого, крім Його Високороддя. В золотавому плащі. З бундючною міною.

І плямами крові. Цей чоловік був заплямований кров’ю. Каладін же розповів про це Далінарові!

Але той нічого не вдіяв.

Значить, доведеться комусь іншому.

— Каладіне? — звернувся до нього Сиґзіл.

Зненацька капітан усвідомив, що ступив у бік Амарама, стискаючи ратище. Він зробив