Алессандро Мандзоні - Заручені

Насамперед Ренцо повів їх до будинку свого хазяїна, де з цієї нагоди влаштували урочистий прийом. З Ренцо взяли обіцянку, що не тільки сьогодні, але й у наступні дні він, за змогою, приходитиме до них обідати.

Погуляли, пообідали, і Ренцо пішов, не сказавши куди. Жінки трохи пррадились, як краще взятися за дона Абондіо, й урешті пішли на приступ. «Ось вам, будьте ласкаві, й вони тут, як уродились»,— із прикрістю подумав дон Абондіо, але відразу зробив байдуже обличчя; Лючію він зустрів поздоровленнями, Аньєзе — поклонами, гостю — вітаннями. Запросив їх сісти й відразу заговорив про чуму, забажавши почути від Лючії, як вона перехворіла нею в такому жахливому оточенні. Згадка про лазарет дала нагоду втрутитися в розмову й тій, з ким Лючія заприятелювала там. Потім, що цілком зрозуміло, дон Абондіо заговорив і про ним особисто пережиту напасть, далі розсипався в поздоровленнях на адресу Аньєзе, яка відбулася так легко. Очевидно, справа затягувалась. Уже з першої хвилини старші жінки насторожилися й вичікували, намагаючись вибрати слушну хвилину, щоб завести мову про найголовніше. Нарешті, не знаю вже, котра з двох, розбила кригу. Але як, на вашу думку, повівся дон Абондіо? Певна річ, він удав, що недочуває. Не те щоб він просто сказав: «Ні!» Однак знов почав крутити, ходити кругом, перестрибуючи, мов та пташка, з гілки на гілку.

— Слід було б,— сказав дон Абондіо,— якось домогтися скасування цього мерзенного наказу про арешт. Ось ви, синьйоро, як жителька Мілана, повинні більш або менш знати, в чім тут суть справи: безперечно, у вас знайдеться гарна протекція, який-небудь впливовий синьйор. Адже в такий спосіб легко спекатися будь-якої біди. А можна піти й коротшим шляхом, не вплутуючись в жодну історію. Оскільки молоді люди, а разом з ними й Аньєзе, вже твердо постановили емігрувати (проти цього я ніяк не можу заперечити: батьківщина — там, де добре живеться), то, гадаю, розумно було б зробити все це там, де над тобою не висить наказ про арешт. Я просто жду не діждуся тієї години, коли ви поріднитеся, але хочу, щоб це відбулося по-доброму, спокійно. Правду кажучи, тут, поки чинний цей наказ, я, либонь, не зміг би зі спокійним серцем вимовити з амвону ім'я Лоренцо Трамальїно: я надто прихильний до нього і побоявся б зробити йому погану послугу. Судіть самі, синьйоро, судіть і ви.

Тут Аньєзе, з одного боку, а вдова — з другого, почали відкидати ці міркування, але дон Абондіо знову й знову висував їх уже під іншими приводами; отак починали все спочатку, аж ураз рішучим кроком, з обличчям, що виказувало якусь новину, ввійшов Ренцо й повідомив:

— Прибув синьйор маркіз***.

— Що це значить? Куди прибув? — підводячися з місця, спитав дон Абондіо.

— Прибув до свого замку, що належав раніше донові Родріго, бо цей синьйор маркіз спадкоємець, як ото кажуть, заповідного маєтку, тож більше немає сумнівів. Я, з мого боку, був би щасливий дізнатися, що той нещасний чоловік умер по-християнськи. Хай там як, а я досі проказував за нього «Отче наш» і віднині проказуватиму ще й «Dе ргоfundis»[180]. До речі, цей синьйор маркіз дуже порядна людина.

— Безсумнівно, — сказав дон Абондіо, — я не раз чув, як його називали воістину благородним синьйором, чоловіком старого гарту. Та чи воно справді так?

— Ви служці своєму вірите?

— А що таке?

— А те, що він бачив його на власні очі. Я там був тільки поблизу і, щиро кажучи, пішов туди лише тому, що подумав: люди ж повинні знати щось. І багато хто казав мені те саме. Потім мені назустріч трапився Амброджо, який сходив згори й сам бачив, повторюю вам, що маркіз порядкує там, як хазяїн. Хочете вислухати Амброджо? Я навмисне затримав його в дворі.

— Гаразд, послухаймо,— сказав дон Абондіо.

Ренцо пішов покликати служку. Той підтвердив усе, додавши ще деякі подробиці й розвіявши всякі сумніви.

— А-а, то він, значить, помер! І справді відійшов у вічність! — вигукнув дон Абондіо.— Бачите, діти мої, який кінець наготувало провидіння декому. Чи ж ви знаєте, що це велике діло, велике полегшення для нашої нещасної парафії. Бо ж від нього життя не було. Ця чума була страшним бичем, але вона стала й мітлою,— повимітала геть декотрих суб'єктів, яких, діти мої, нам ще довго годі було б позбутися,— дужих, свіжих, квітучих,— мабуть, можна сказати, що ті, хто мав би ховати їх, сидять іще по семінаріях над своєю премудрою латиною. І ось вони позникали за одну мить, цілими сотнями. Ми більше не побачимо дона Родріго, як він розгулює, оточений своїми головорізами, з бундючним виглядом, немов палицю ковтнув, пихато поглядаючи на людей, неначе всі тільки з його дозволу й живуть на світі. І ось його немає, а ми живі. Уже більше він не посилатиме до чесних людей своїх посланців. Багато, багато неспокою завдав він усім,— тепер про це вже можна говорити відкрито.

— Я простив його від усієї душі,— сказав Ренцо.

— Ти виконав свій обов'язок,— відповів дон Абондіо,— але можна й подякувати небу за те, що воно позбавило нас від нього. Тепер, повертаючись до наших справ, повторюю: чиніть, як вважаєте за потрібне. Коли хочете, щоб вінчав вас я, то я до ваших послуг. Коли вам здасться зручнішим улаштувати все інакше, робіть по-своєму. Що ж до наказу про арешт, то я й сам бачу, що коли немає більше нікого, хто б мав на вас зуба й збирався шкодити вам, то не слід про нього й згадувати,— тим паче що згодом було проголошено милостивий декрет з нагоди народження найсвітлішого інфанта. А потім — і чума! Чума! Добре ж вона декого почистила, оця чума! Тож, якщо зволите... сьогодні ми маємо четвер... у неділю я вас оголошу в церкві, бо попереднє оголошення вже недійсне, адже минуло стільки часу,— а тоді я буду радий повінчати вас.

— Таж ви чудово знаєте, що саме в цій справі ми й прийшли,— сказав Ренцо.

— От і гаразд. Я до ваших послуг. І відразу повідомлю його високопреосвященство.

— А хто це — його високопреосвященство? — спитала Аньєзе.

— Його високопреосвященство,— відповів дон Абондіо,— це наш кардинал, хай береже його бог.

— Ну, ви вже мені вибачте,— відказала Аньєзе,— хоч я бідна, неосвічена жінка, а зважусь запевнити вас, що його так не величають. Ось коли ми вдруге розмовляли