Алессандро Мандзоні - Заручені

довжелезним проповідям, і своє вчення він міг поширювати тепер не інакше, як уривками й витягами.

— Істинна причина окремих захворювань, на жаль, існує,— казав він,— і визнати її змушені навіть ті, хто потім підтримує зовсім іншу, взяту з повітря... Хай-но вони спробують, якщо зможуть, заперечувати фатальне сполучення Сатурна з Юпітером. І хай-но ці синьйори візьмуть під сумнів дію впливів!.. Може, вони ще заперечуватимуть існування світил? Або ж надумають твердити, ніби світила існують на небесах просто так, хтозна для чого, як головки шпильок, увіткнутих у подушечку?.. Та, вибачте, кого вже я аж ніяк не розумію до пуття, то це синьйорів медиків: визнавати, що ми перебуваємо під таким підступним сполученням, а тоді раптом заявляти нам із незворушним обличчям: не торкайтесь тут, не торкайтесь там, і ви будете поза небезпекою! Неначе таке уникання матеріального дотику до земних тіл може зашкодити прихованій дії тіл небесних! І отак галасувати про спалення якихось ганчірок! Жалюгідні люди! Що, може, спробуєте спалити Юпітер? Спалити Сатурн?

His fretus[178], іншими словами — покладаючись на свої дотепні умовисновки, він не вдавався до жодних заходів безпеки проти чуми, заразився нею й зліг у постіль, щоб умерти, як герой Метастазіо[179], завівши суперечку з зірками.

А його знаменита книгозбірня? Вона й зараз, можливо, розкидана по прилавках букіністів.

Розділ тридцять восьмий

Якось увечері Аньєзе почула, що біля воріт зупинився екіпаж. «Напевне, вона!» І справді, то була Лючія разом із доброю вдовою. Їхні взаємні привітання нехай читач уявить собі сам.

Назавтра, рано-вранці, нагодився й Ренцо, який, ні про що не здогадуючись, прийшов, щоб відвести з Аньєзе душу в припущеннях, чому це Лючія так довго не їде. Як він повівся й що сказав, ми все те також полишаємо на читачеву уяву. Лючіїне ж привітання звучало так:

— Здорові були, як справи? — мовила вона у відповідь, потупивши очі, але без усякої ніяковості.

Не подумайте, що Ренцо сприйняв таке привітання як надто сухе й розтлумачив його як несприятливе для себе. Він сприйняв його дуже добре — так воно й мало бути. І як ото добре виховані люди вміють не надавати ваги зайвим виявам чемності, так і він чудово зрозумів, що за цими скупими словами криється вся та радість, яка була в Лючіїному серці. До того ж неважко було помітити, що дівчина мала два способи для вимовлення цих слів: один — для Ренцо, другий для інших людей.

— Добре, коли бачу вас,— відповів юнак теж банальною фразою.

— Бідний наш падре Крістофоро!..— сказала Лючія.— Моліться за спасіння його душі; хоча можна з певністю сказати, що зараз він молиться там за нас. 

— На жаль, я передбачав це,— мовив Ренцо.

І то була не єдина сумна струна, якої вони торкнулися в своїй бесіді. І що ж? Хоч би про що вони заводили мову, всяка тема здавалась йому однаково захоплюючою... Як оті баскі скакуни, що б'ють копитом землю, комизяться й перебирають ногами, перш ніж зробити перший крок, а потім відразу зриваються з місця і мчать, ніби їх несе вітер,— таким зробився час для Ренцо: спершу хвилини здавалися годинами, а тоді години — хвилинами.

Вдова не тільки не заважала товариству — вона вносила багато приємного, і, зрозуміло, коли Ренцо бачив її на злиденному ложі в лазареті, він не міг і уявити собі, що в неї така товариська й весела вдача. Таж лазарет і село, смерть і свобода — не одне й те саме. З Аньєзе вона вже заприятелювала, а бачити її з Лючією було просто втіхою,— як вона, ніжна й пустотлива, лагідно жартувала з подруги, не кривдячи її, дозволяючи собі саме стільки, скільки було потрібно, щоб примусити Лючію виявити ту радість, яка ховалась у її душі.

Врешті Ренцо заявив, що йде до дона Абондіо домовитися про вінчання. Він вирядився туди й завів мову, злегка кепкуючи, але не без шанобливості:

— Синьйоре курато, у вас уже, мабуть, минув той головний біль, який, як ви казали, заважав вам повінчати нас? Уже пора. Наречена тут, і я прийшов дізнатися, коли вам це буде найзручніше. Але цього разу я попрошу вас поквапитись.

Дон Абондіо не відповів відмовою, але знову почав крутити, вказувати на всілякі перешкоди, натякати на дещо: і для чого, мовляв, лізти всім у вічі та проголошувати своє ім'я, коли загрожує арешт? Адже, мовляв, можна з таким же успіхом зробити все десь-інде. Та те, та се...

— Розумію,— сказав Ренцо,— у вас і досі ще трохи поболює голова. Але вислухайте мене лишень, вислухайте.— І він почав описувати стан, у якому бачив нещасного дона Родріго.— Тепер він уже напевно пішов на той світ. Сподіватимемось,— підсумував він,— що господь виявив до нього милосердя.

— До чого тут це,— спитав дон Абондіо,— хіба я вам відмовив? Я й не думаю відмовляти; я кажу... і кажу, маючи вагомі підстави. Бачте, поки чоловік іще дише... Подивіться лишень на мене: адже я розбита посудина і так само однією ногою стояв скорше на тім світі, ніж на цім, проте я тут, і... якщо не впадуть на мене всякі напасті... Ну та гаразд... Я зосмілююсь сподіватися пожити ще трошки. І знову ж таки, уявіть собі, адже часом трапляються такі натури. А втім, повторюю, це тут ні до чого.

Після всяких доказів, так само мало переконливих, Ренцо шанобливо відкланявся, повернувся до своїх, розповів їм про все й скінчив такими словами:

— Я пішов геть, бо вже був ситий ним по самісіньку зав'язку і боявся, втративши терпець, набалакати йому зухвалих речей. Часом він здавався таким самим, як і колись: та ж пика, ті ж міркування. Я певен, якби наша розмова протривала ще трохи, то він напевно вставив би ще й латинські слівця. Бачу, що знов буде проволока. Краще вже зробити так, як радить він: вирядитися вінчатися туди, де ми збираємось жити.

— А знаєте, що ми зробимо? — озвалася вдова.— Я пропоную: треба, щоб спробували ще й жінки. Подивимось, чи не буде наша спроба більш вдалою. До речі, я матиму втіху пізнати цього чоловіка, чи справді він такий, як ви кажете. Ходімо після обіду, щоб не відразу насідати на нього вдруге. А тим часом, синьйоре наречений, поведіть нас трохи погуляти, нас двох, поки Аньєзе завантажена своїми справами. Я вже зійду Лючії за матір, та й мені б дуже хотілося краще розглянути це озеро, ці гори, що про них я