Алессандро Мандзоні - Заручені

з одного боку, дон Родріго зі своїми браві, а з другого — кардинал із своїми напученнями; Ренцо — вирішивши не говорити йому нічого аж до взяття шлюбу, щоб дон Абондіо не мав приводу передчасно комизитися й вигадувати, чого доброго, якісь нові перешкоди, а так само ускладнювати справу непотрібною балаканиною. Дон Абондіо не вмовкаючи теревенив з Аньєзе. «То як ви гадаєте, Лючія скоро прибуде?» — питав він. «Сподіваюся, скоро»,— відповідала Аньєзе. І нерідко той, хто відповідав, за хвилину сам запитував те саме. Ось такими й подібними хитромудрими розмовами вони намагалися скоротити час, який здавався їм чимдалі нескінченнішим, у міру того як минали дні.

Читача ж ми примусимо пройти увесь цей час досить швидко, коротко розповівши про такі події. Через кілька днів після того, як Ренцо відвідав лазарет, Лючія вийшла звідти разом із доброю вдовою; а що якраз було оголошено загальний карантин, то вони й відбули його разом, замкнувшись у вдовиному будинку. Частину часу було витрачено на виготовлення посагу для Лючії, за який, спершу трохи поцеремонившись, узялась і вона сама. Після карантину вдова залишила крамницю й будинок під нагляд того самого брата-комісара. Потім стали готуватися до подорожі. Тут ми відразу могли б додати: від'їхали, приїхали,— а вже тоді неквапом розповідати далі. Та, незважаючи на наше бажання йти в ногу з нетерплячим читачем, слід відзначити три обставини, приналежні до того проміжку часу, який ми не хотіли б обминути мовчанкою, а щодо принаймні двох із них, то нам здається, що читача вони мали б зацікавити.

Перша — це коли Лючія знов почала розповідати вдові про свої лихі пригоди вже докладніше й послідовніше, ніж була здатна на те в пориві свого першого признання, і, зокрема, коли більш-менш до ладу розповіла про ту синьйору, що прихистила її в монастирі в Монці, то довідалася від удови про такі речі, які стали їй ключем для розкриття багатьох таємниць і воднораз наповнили душу скорботним подивом і жахом. Вона дізналася від удови, що нещасну, запідозрену в страшних лиходійствах, було, за наказом кардинала, переведено до одного міланського монастиря; що там вона довго шаленіла й відмовлялась, але врешті покаялася, визнала себе винною, і що теперішнє її життя зробилося добровільною тортурою — такою жорстокою, що гірше годі й придумати, хіба тільки закатувати до смерті. Хто побажав би докладніше ознайомитися з цією сумною історією, той знайде її в тій книзі, уривки з якої ми вже наводили вище[176].

Друга обставина: розпитуючи про падре Крістофоро всіх капуцинів, які були в лазареті, Лючія почула скорше з сумом, аніж з подивом, що святий отець помер від чуми.

Нарешті, перш ніж їхати, Лючія захотіла дізнатися щось про своїх колишніх заступників і, як казала вона, виконати свій обов'язок перед ними, коли хтось із них іще лишився живий. Вдова провела її до одного будинку, де їм було повідомлено, що обоє вже віддали душу богові. Коли про донну Прасседе досить сказати, що вона просто померла, то про дона Ферранте, з огляду на те, що він був чоловік учений, наш анонім вважав за необхідне розповісти чимбільше; і ми, на свій страх і ризик, перепишемо майже все, що він про нього написав.

Отож він повідомляє, що тільки-но заговорили про чуму, як дон Ферранте став одним із найзапекліших серед тих, хто її заперечував, і що він аж до кінця стійко підтримував цю думку, але не галасливими заявами, а міркуваннями, які принаймні мали логічний зв'язок.

— In rerum natura[177], — казав він,— існує тільки два роди речей: субстанція і акциденція,— і коли я доведу, що зараза не може бути ні першим, ні другим, то цим я доведу, що її не існує взагалі, що вона — химера. Отже, починаю. Субстанції бувають або духовні, або матеріальні. Зараза як духовна субстанція,— це таке безглуздя, яке ніхто не стане доводити, тому не варто про нього й говорити. Субстанції матеріальні бувають або прості, або складні. Зараза — субстанція не проста, це можна довести в чотирьох словах: вона не повітряна субстанція, бо ж, якби була такою, то, замість переходити від одного тіла до іншого, відразу відлетіла б до своєї сфери; вона не водна субстанція, бо тоді могла б сама зрошувати й висушуватись вітрами; вона не вогняна, бо тоді обпалювала б; і не земна, бо в такому разі була б видима. Але вона й не складна субстанція, бо тоді мала б сприйматися і зором, і через дотик. А хто ж бачив цю заразу? Хто торкався до неї? Залишається розглянути, чи може вона бути акциденцією. Що далі, то гірше. Синьйори лікарі твердять, ніби вона передається від одного тіла до іншого: це їхній козир, це — привід для всіх їхніх якнайдурніших приписів. Тепер, вважаючи заразу акциденцією, довелося б припустити, що вона — акциденція передавана, два слова несумісні між собою: в усій філософії немає нічого яснішого й чіткішого за положення, що акциденція не може переходити з однієї речі на іншу. Коли ж лікарі, аби уникнути цієї Сцілли, опиняються перед необхідністю говорити, що зараза, мовляв, це акциденція вивідна, то вони потрапляють до Харібди: бо ж коли вона вивідна, то тим паче не передається й не поширюється. Який же глузд, з огляду на ці засади, розповідати нам про крововиливи, висипи, карбункули?..

— Все це дурниці,— вирік хтось із його співрозмовників.

— Е, ні,— відказав дон Ферранте, — я з цим не згоден: наука лишається наукою, треба тільки вміти застосовувати її. Крововиливи, висипи, карбункули, запалення привушних залоз, багрові бубони, чорні фурункули — усі ці розумні слова мають ясне й точне значення, але я кажу, що вони не мають ніякого стосунку до даного питання. Хто ж заперечує, що такі речі можуть бути і що вони навіть бувають? Вся справа в тому, щоб знати їхнє походження.

Тут починалися неприємності і для дона Ферранте. Поки він лише заперечував думку про існування зарази, то всюди знаходив уважних і прихильних слухачів, бо важко навіть описати, яким великим авторитетом тішиться професійний учений, коли намагається доводити те, в чому слухачі й так переконані. Та тільки-но він намагався доводити, що помилка цих лікарів, поряд з твердженням про наявність страшної й загальної хвороби, полягала ще у виявленні її причини,— тоді (я кажу про ту ранню пору, коли про чуму ніхто не хотів і слухати), замість прихильного вуха, він зустрічав самі тільки непокірні, незгідливі язики. Прийшов кінець його