Алессандро Мандзоні - Заручені

з ним, як оце я з вами зараз, то один із синьйорів священиків відвів мене вбік і навчив, як треба поводити себе при такій особі й що до неї слід звертатися «ваша сіятельна милість» або «монсиньйор».

— А тепер, якби йому знов довелося вчити вас, він би пояснив, що треба казати «ваше високопреосвященство». Зрозуміли? Бо ж папа, хай береже його господь, приписав, щоб з червня місяця кардиналів титулували саме так. І знаєте, чому він так постановив? Тому що титулування «найясновельможніший», яке належало тільки їм та ще декотрим князям, тепер, бачите самі, на що перевелося: хто тільки ним не користується і як охоче люди привласнюють його собі. Що ж було робити папі? Відібрати його у всіх? Підуть скарги, клопотання, невдоволення, образи, і, врешті, все залишиться, як і раніше. Отож він і знайшов чудовий вихід. Потроху високопреосвященством почнуть називати єпископів, потім цього захочуть і абати, тоді прості настоятелі, так-бо вже створені люди: їм усе хочеться підвищуватися та підвищуватися; потім дійде черга й до каноніків...

— І врешті — до курато,— вкинула вдова.

— Оце вже ні,— заперечив дон Абондіо,— наше діло тягти воза. Не бійтесь, що їх розпестять, оцих курато; тут «ваша велебність» — і отак до кінця світу. Я аніскільки б не здивувався, якби синьйори, звиклі до того, що їх називають найясновельможнішими, ставлячи на один рівень з кардиналами, одного чудового дня захотіли б для себе титула «високопреосвященство». А коли вони забажають цього, то, повірте, познаходяться люди, які їх так і величатимуть. І тоді той, хто буде папою, придумає для кардиналів щось інше. Проте повернімося до наших справ: отже, в неділю я оголошу вас у церкві. А тим часом — знаєте, що я придумав, щоб прислужитися вам? Ми подбаємо про дозвіл обійтися без двох інших оголошень. Їм там у канцелярії кардинала чимало мороки з цими дозволами, якщо справи всюди стоять так, як тут у нас. На неділю я вже маю одно... два... три, не рахуючи вас, а може підскочити й ще. А тоді побачите, що буде далі: жоден не залишиться без пари. Велика помилка з боку Перпетуї, що вона померла саме тепер: адже тепер такий час, коли й на неї знайшовся б охочий. І гадаю, синьйори, в Мілані буде те саме...

— Саме так! Уявіть собі, тільки в нашій парафії минулої неділі було п'ятдесят оголошень.

— Що я й кажу: рід людський не хоче припиняти свого існування. А як ви, синьйоро: хіба круг вас іще не почав кружляти цілий гурт залицяльників?

— Ні, ні. Я про це навіть не думаю, та й думати не хочу.

— А чом би й ні? Ну, хіба, може, ви захочете стати винятком... І Аньєзе теж, подивіться лишень, і Аньєзе...

— Ой! Хочеться ото вам жартувати, — сказала Аньєзе.

— Певна річ, мені хочеться жартувати, і, гадаю, тепер врешті для цього й настав час. Нам довелося пройти через випробування, чи не так, молоді люди? Через випробування ми вже пройшли, і, можна сподіватися, ті нечисленні дні, які нам судилося ще прожити на білому світі, будуть дещо кращими. Так, ви щасливі: коли не станеться якого-небудь нового лиха, вам іще вистачить часу на розмови про колишні злигодні. Мої справи гірші: мій годинник показує вже двадцять три й три чверті і... Негідники можуть повмирати, від чуми можна вилікуватись, а от від старості немає ліків. Як ото говориться, senectus ipsa est morbus[181].

— О, тепер ви можете розмовляти собі латиною скільки завгодно; мені воно зовсім байдуже,— озвався Ренцо.

— Ти, бачу, все ще ображаєшся на латину; ну, постривай, я тобі ще покажу! Ось коли ти прийдеш до мене з оцим милим створінням саме для того, щоб почути деякі латинські слівця, а я візьму та й скажу тобі: ти не любиш латини, то йди собі з миром. Подивимось, як це тобі сподобається.

— Та я знаю, що кажу,— відповів Ренцо.— Справжня латина мене не лякає. Бо то латина чесна, свята, як латина у відправі: онде синьйора й то повинна вміти читати, що написано в книзі. Я кажу про ту погану, не церковну латину, яка в найпідступніший спосіб втручається в найпоряднішу розмову. Тепер, коли ми тут і коли все скінчилося, я скажу, що це саме та латина, якою ви послуговувались ось тут, в цьому кутку, натякаючи мені, що ви не згодні та що потрібні ще якісь обставини, а що я з того зрозумів? Ви б тепер переклали мені бодай трохи тієї латини простою мовою.

— Замовкни, жартуне, замовкни лишень, не воруши минулого. Адже якби нам довелося зараз квитатися, то не знаю, хто чий залишився б боржник. Я все вам простив, нумо більше не згадувати про це, але ж і ви прислужилися мені! Що ж до тебе, то мене це ніскільки не дивує: ти хитра бестія. Я маю на увазі Лючію: на вигляд — і води не скаламутить, сама тобі святість, маленька мадонна, та й годі, всяк вважав би за гріх стерегтися її! Але я добре знаю, хто її навчив, знаю, знаю.

Мовлячи це, він вказав на Аньєзе тим самим пальцем, що був доти скерований на Лючію. І треба було бачити, з якою добродушністю, з якою привітністю висловлював він ці докори. Щойно принесена звістка розв'язала йому язика, і дон Абондіо зробився балакучий, від чого вже давно відзвичаївся, отож нам залишилось би ще згаяти багато часу, коли б ми надумали повторити всю розмову, яку він усіляко намагався затягти, не раз затримуючи все товариство, вже готове піти геть, і навіть затримав його біля самісінького виходу, знай мелючи всякі дурниці.

Наступного дня його навідав гість, тим приємніший, чим менш очікуваний. Це був сам синьйор маркіз, про якого вже йшла мова, — чоловік на межі між літнім віком і старістю; усім своїм виглядом він наочно підтверджував чутки про себе: простодушний, шанобливий, спокійний, скромній, повний гідності й з якимсь відбитком лагідного суму на обличчі.

— Я прийшов повітати вас від імені кардинала,— сказав він.

— О, це ласка і з його, і з вашого боку!

— Коли я прощався з цим незвичайним чоловіком, який удостоїв мене своєї дружби, то він говорив мені про двох молодих заручених у вашій парафії,— вони пережили багато злигоднів через цього нещасного дона Родріго. Монсиньйор хотів би дізнатися про них. Чи вони живі? І чи залагоджено їхню справу?

— Усе залагоджено. Я навіть збирався написати про це його високопреосвященству, але тепер, коли