Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Додаток до глав 73-74. Оповідання "Брате мій"

Це — оповідання-приквел до роману "Прокляття некроманта", яке варто читати між 73 та 74 главами для кращого розуміння повної картини подій. Втім, навіть якщо ви вже прочитали роман повністю, воно все одно може виявитися цікавим :)

БРАТЕ МІЙ

Селар — один з наймайстерніших некромантів Шалластхадара. Він — молодший брат Повелителя, щиро йому відданий і завжди готовий допомогти. Але всьому є межа…

МОГУТНІСТЬ БЕЗ СИЛИ

Гірські вершини, що виднілися вдалині, набули яскраво-червоного кольору — ніби на снігові шапки хтось щедро плеснув свіжої крові. Селар на повні груди вдихнув прохолодне повітря. Колись він любив зустрічати такі світанки на схилі чи навіть вершині гори, підставляючи долоні під перші золоті промені сонця. Телепортація — зручна річ. Обрав місце — мить зосередження, і ти вже там. Зустрів світанок — один крок, і ти повернувся до своїх покоїв, до цікавої книги та чашки гарячого трав'яного настою. Для могутнього некроманта і молодшого сина Повелителя дому Шалластхадар такі розваги були справжньою дрібницею на тлі решти можливостей…

Селар насупився, відганяючи непрохані спогади про втрачену батьківщину.

Десять років минуло з того моменту, коли в Долині туманів, як її називали місцеві жителі, оселилися некроманти. Портал, що з'єднував два світи, був стабільним лише кілька хвилин, після чого безслідно зник, розділивши життя Селара на "до" і "після". 

Десять років минуло з того моменту, коли його рідний світ згорів під променями зачарованого багряного місяця. То був прощальний подарунок дому Ар'яшанн, нащадки якого надто захопилися своїми кривавими ритуалами та загинули разом зі світом. Нечисленні представники інших двох домів — Шалластхадар і Мереодеш — встигли врятуватися, втекти до іншого світу. Але багато хто з них досі не зумів прижитися на новому місці.

Селар зійшов з кам'яного муру, перетнув внутрішній двір та поринув у похмуру пітьму коридорів фортеці. Його тихі кроки відбивалися луною між голими стінами та склепінчастою стелею. Ця фортеця була збудована за образом і подобою зруйнованого серця його дому, що залишився там, куди немає вороття. За зведення цієї ж твердині заплатили своїм життям всі лічі. Позначені печаткою посмертя поважні та могутні маги просто розсипалися прахом, вичерпавши всі запаси своєї магічної сили та не маючи можливості поповнити їх у чужому світі. 

Розмірковуючи над цим, Селар дійшов висновку, що поважає і розуміє їхнє рішення. Це була благородна жертва. За десять років вони все одно знайшли би свою остаточну смерть — повільну та принизливу, супроводжувану безсилою люттю через усвідомлення того, як швидко останні краплі магічної енергії полишають їхні скелетовані тіла.

Живим некромантам було легше. Щоправда, тільки відносно. Вони не настільки сильно залежали від Джерела і були здатні відновлювати витрачені сили природним чином — завдяки їжі, сну, медитації. Прикра необхідність, до якої довелося звикати. Сильне та стабільне Джерело магічної енергії у старому світі дозволяло шаластхадарцям за бажання чи потреби обходитися без сну та їжі протягом кількох тижнів. Мереодешці ж в минулому подібним похвалитися не могли, тому пристосувалися до нових умов значно легше та швидше. 

Тож на світанку мешканці фортеці ще додивлялись останні сни, відновлюючи сили перед новим днем. Втім, не всі.

Проходячи повз двері до покоїв брата, Селар зупинився. Вузька смужка світла перетинала сутінки коридору, просочуючись крізь нещільно причинені двері. Некромант штовхнув стулку.

— Не заваджу?

Згідно з правилами, Селар мав постукати, дочекатись запрошення, увійти до кімнати та знову дочекатися, поки Повелитель Шалластхадара заговорить першим. Але Сандро був рідною кров'ю, його старшим братом, і наодинці вони ігнорували всі ці умовності. Втім, молодий Повелитель взагалі ні від кого не вимагав суворого дотримання правил етикету — первісні шалластхадарці здебільшого не потребували такого нагадування, а мереодешці зазначених правил не дотримувались принципово.

— Селаре... — чоловік, що сидів за столом, підняв голову та прибрав з чола довге чорне пасмо. — Заходь. Чому не спиш?

— Як завжди, перевірка захисних заклинань, брате, — знизав плечима некромант, сівши на стілець, приставлений до іншого краю стільниці. — Та й захотілося насолодитися передсвітанковою тишею.

Сандро розсіяно кивнув, повернувшись до вивчення знайомих Селару пошарпаних сувоїв — нещодавно він сам описав на них все, що йому було відомо про ритуали створення місць сили та накопичення енергії в предметах. Скориставшись хвилиною спокою, Селар зосередився на полум'ї самотньої свічки на столі та завмер у відновлювальній медитації. Але незабаром шелестіння пергаменту стихло, і некромант відчув на собі погляд брата. Повільно кліпнувши повіками, він відвів погляд від полум'я. 

Сандро вже відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі та потираючи перенісся. Повелитель Шалластхадара виглядав змученим.

— Я можу чимось допомогти? — тихо спитав Селар.

— Можеш, — невелика пауза, — але то гірка допомога.

— Брате мій, мене з дитинства готували до будь-якої допомоги тобі. Я зроблю все, що скажеш.

Сандро повільно розплющив очі. Зловивши його погляд, Селар мимоволі здригнувся від поганого передчуття: з таким застиглим виразом обличчя молодий Повелитель зазвичай ухвалював складні, суперечливі, але необхідні рішення. Беземоційна безодня темних, майже чорних очей та щільно стиснуті тонкі губи. У тріпотливому світлі полум'ї свічки бліде обличчя Сандро до болю нагадувало прижиттєву маску їхнього батька в обрамленні прямого і довгого чорного волосся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍