Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

комусь із твоїх дітлахів заманеться покурити не в тому місці, ми

не зможемо замінити заряди. Не встигнемо.

Він не сказав «Ви всі загинете». Цінні боєголовки, а не люди.

— Нагляну за ними, — пообіцяв Міллер.

— «Росинант» уже в дорозі.

Цього Міллер не мусив знати, тож Фред згадав про «Росі»

з якоїсь іншої причини. Старанно нейтральний тон репліки

робив її схожою на звинувачення. Єдиний відомий

контрольований зразок протомолекули залишив Фредову сферу

впливу.

— Ми вирушимо зараз і приєднаємося до нього вчасно, щоб

відігнати від Ероса кого завгодно. Не проблема.

На крихітному екрані планшетного термінала було складно

розгледіти, наскільки щиро Фред усміхався.

— Сподіваюся, твої друзі готові до цього.

Міллер відчув щось дивне. Шматочок порожнечі десь під

ребрами.

— Вони не мої друзі, — сказав, намагаючись утримати

жартівливий тон.

— Хіба ні?

— Я не сказав би, що у мене бувають друзі. Тільки люди, з якими мені доводилося працювати.

— Але ти віриш у Голдена, — Фред сказав це, неначе

запитуючи. Чи принаймні перевіряючи. Міллер вишкірився,

знаючи, що Фред так само не зможе розрізнити, наскільки щиро

посміхається він.

— Це не віра. Це судження.

Фред гиготнув.

— От тому, друже, у тебе й нема друзів.

— Почасти, — погодився Міллер.

Більше говорити не було про що. Міллер відключився. Тим

паче, що він уже майже дійшов до своєї нори.

Вона не вражала — стандартний анонімний куб, неповторності

в якому було ще менше, ніж у його старому помешканні на

Церері. Сів на койку, щоби глянути статус кораблів-підривачів

на терміналі. Насправді вже варто було підніматися й прямувати

в доки. Діоґо та інші потроху збиралися — навряд чи

у наркотичному тумані прощальних вечірок вони всі заявляться

вчасно, але така ймовірність була. Тим часом Міллер не мав

навіть такого виправдання.

Джулі сиділа у нього за спиною, підібравши ноги під себе.

Дуже вродлива. Вона — як Фред, як Голден, як Гевлок.

Народилася у глибині колодязя і за власним бажанням прибула

в Пояс. Загинула за цей свій вибір. Прилетіла, шукаючи

допомоги, і цим убила Ерос. Якби ж вона тільки залишилася

там, на тому кораблі-привиді...

Джулі нахилила голову, волосся війнуло в обертовій гравітації.

Погляд її щось запитував. Звісно, вона мала слушність. Це їх

сповільнило б, але не зупинило. «Протоген» і Дрезден її

зрештою знайшли б. Знайшли б ту штуку. Або повернулися б на

Фебу і розкопали свіжий зразок. Вони ні перед чим не

зупинилися б.

Міллер був упевнений — більше, ніж сам у собі, — що Джулі не

така, як усі. Вона розуміла Пояс і поясан, усвідомлювала

необхідність рухатися далі. Якщо не до зірок, то кудись

поближче до них. Вона жила в розкошах, які Міллер не міг

навіть осягнути й уже ніколи не матиме на це шансу.

І відвернулася від них. Вона прийшла сюди й залишилася навіть

тоді, коли вони погрожували продати її перегоновий пінас. Її

дитинство. Її гордість.

Ось чому він так її кохав.

Діставшись доків, Міллер одразу зрозумів: щось сталося.

Докери поводилися інакше, на їхніх обличчях застигли

здивовано-задоволені посмішки. Міллер зітхнув і проповз крізь

неоковирний та вузький, наче торпедна шахта, шлюз моделі

«Оджіно–Ґауч», що морально застарів іще сімдесят років тому, в захаращений кубрик «Телбота Лідса». Корабель неначе

зібрали докупи з двох менших кораблів, не надто

заморочуючись дизайном. Крісла-колиски стояли в три яруси

одне над одним. Повітря пропахло старим потом, що в’ївся

у гарячий метал. Хтось недавно розкурив косяк марихуани, і вентиляція ще не встигла відфільтрувати запах диму. Там уже

були Діоґо і пів десятка його товаришів. Уніформи вони всі мали

різні, але кожен носив пов’язку ОПА на плечі.

— Йой, пампо! Верхню койку ті забив .

— Дякую! — відгукнувся Міллер. — Я це ціную.

Тринадцять днів. Він проведе тринадцять днів, розділяючи це

тісне приміщення