Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Квімсадзе. Про згадану «бойову зброю» було відомо, що до насоса допотопної парової машини було приєднано пожежні шланги, другі кінці яких лежали невідомо де. А ще — поряд з насосом кипіли два величезні казани на тисячу літрів кожен. Коли Кубасарідзе серйозно розводився на тему «невідомої зброї», в декого на вустах з’явилася посмішка, та полковник одразу ж нагадав про безпорадне, зневажливе становище взятих у полон пана Коца та ще одного наглядача й переміг.

«Безкровна атака» — так було названо операцію, за бойову зброю в якій слугували дрючки, величезні щити й легкі драбини для штурму стін. В’язницю з усіх боків оточили п’ятсот солдатів. Над головними воротами на другому поверсі відчинилося двоє вікон, солдати повисовували брандспойти й заходилися мити облиту нечистотами барикаду перед ворітьми.

Пролунала команда, і з барикад другої лінії в адміністративний корпус полетіло каміння. Солдати покидали брандспойти і вмить сховалися. За хвилину у вікнах адміністративного корпусу не лишилося жодної цілої шибки.

«Вогонь» припинився, а з ним стихло переможне ревище, викликане першою ретирадою противника. У вікні, тепер уже вибитому, знов з’явився полковник Кубасарідзе, в руках у нього виблискував сріблом рупор.

— Арештанти, увага! — прокричав він у рупор.— Ви пішли на повідку в купки авантюристів! Ми їх усіх перевішаємо. Кожен з вас відповість перед військово-польовим судом за участь у бунті, але поки що у вас є можливість спокутувати свою провину. Як? Хапайте авантюристів, зв’язуйте їм руки її ноги, здавайте нам, і вам усе простять!

Поки полковник говорив, з барикади зіскочило чоловік п’ятнадцять, вони заходилися підбирати й носити каміння назад до барикади. Один з арештантів, що збирав каміння й опинився перед вікном, у якому хизувався полковник, випростався й смачно плюнув прямо в обличчя панові Кубасарідзе. Полковник зник.

За наказом скривдженого полковника атака почалася негайно. Хвіртку у воротах відчинили, і слідом за унтером влізли солдати, озброєні дрючками й щитами. Вони поприхиляли щити до барикади і, навалившись усім тілом, натисли, дуже натисли, так дуже, що, уявіть, барикада здвигнулася й поволі поповзла. А як барикада рушила з місця — враз відчинилися навстіж ворота й увірвалася ще сотня солдатів. Ось тепер і запрацювала гармата Класіона Квімсадзе — це велике чудо техніки: на атакуючих полився сильний струмінь води. Спочатку йшла вода, очевидно, помірно тепла, і особливого враження на солдатів цей душ не справив, та коли із шлангів бурнув окріп з великих казанів лазні,— тоді ефект перевершив усі сподівання — солдати, ревма ревучи, поховалися в підворітті, а ворота розмашисто зачинили. На полі бою, як трофеї, лишилося з десяток щитів і дрючків. Бунтівники одразу ж попідбирали їх. Тепер атаку почали з усіх трьох стін, що біля головних воріт, але й такий почин не дав солдатам анічогісінько. Досить було солдатові з’явитися над стіною, як на нього одразу летів, висвистуючи, град каміння й битої цегли, і щит не рятував. Каміння, яке шпурляли з даху, мало таку ударну силу, що солдатів скидало разом зі щитами. Штурм тривав понад півгодини. Офіцери, що керували атакою, розраховували, що в арештантів закінчиться запас каміння, але він був невичерпний, бо стіни недобудованого корпусу весь час розбирали й добуту цеглу швидко подавали нагору.

Атака захлинулася. Солдати відступили далеко від стіни й стовпилися в одну купу.

Полковник Кубасарідзе розпорядився витягти на близький схил гори дві гармати, а дула націлити на в’язницю. Звичайно, це було зроблено для того, щоб настрахати. Повсталі відповіли на це тим, що обстріляли солдатів прокламаціями. То була перша спроба такого обстрілу, більшість солдатів до прокламацій і не доторкнулися, але дехто все ж не посоромився порушити військового статуту — підібрав листівку, прочитав і навіть переказав товаришам, про що там написано. Це викликало ексцес між солдатами й офіцерами. Той взвод зняли з позиції, замінили іншим. Повсталі переконалися в ефективності своєї пропаганди й посилили дії. Кубасарідзе опинився перед лицем можливого непослуху солдатів і виніс єдино правильне, на його думку, рішення: атакувати, поки підкоряються солдати.

У повстанців були спостережні пункти на дахах корпусів, і вони, напевне, вчасно відгадали плани атакуючих. Кубасарідзе розділив свої збройні сили на два ешелони. Перший ешелон — офіцери й молодший командний склад, сто чоловік, у дощовиках, озброєні кілками й щитами. Другий ешелон — рядові з тією самою зброєю, але без дощовиків. Після цього з вікна верхнього поверху адміністративного корпусу загримів рупор:

— Арештанти! Підриваємо барикаду перед ворітьми! Відступіть на сто кроків! Підриваємо...— Полковник Кубасарідзе, про якого Рудольф Валентинович авторитетно заявив, що в нього гила, повторив це кілька разів і пішов.

Ніхто, звичайно, й не подумав відступати на ті сто кроків, проте душ десять пішли з барикад. Їх наздогнали, збили з ніг і добряче оддубасили. Трохи прочинилися ворота, і через ту щілину бігли на подвір’я солдати. Порозкидавши біля підніжжя барикад пачки динаміту, вони знову зникли. Запали були чи надто довгі, чи відвологли — минуло чимало часу, перш ніж синій димок зазміївся по в’язничному подвір’ю. Через десять секунд на місці барикади перед ворітьми зяяла величезна яма.

І тоді ще кілька чоловік спробували залишити позиції. Та заздалегідь попереджені арештанти, що засіли в задніх рядах, зустріли втікачів градом каміння, і вони змушені були повернутися на свої місця.

Навстіж розчинилися ворота, і в’язниця завмерла. Тільки ритмічне порипування насосів Класіона Квімсадзе порушувало тишу.

— Панове офіцери, вперед! — І під гупання барабанів у відчинені ворота в’язниці вступила перша шеренга офіцерського загону. Попереду, затуляючись великим щитом, ішов сам полковник Кубасарідзе, тільки кашкет і очі видно було із-за щита. Весь загін з усіх боків і зверху захищався такими самими щитами. Ця рухлива фортеця, здавалося, не схитнеться, хоч би й лавина навалилася на неї.

До недобудованого корпусу лишалося не більше шістдесяти кроків. Стільки ж — до другої лінії барикад, і ще кроків двадцять до під’їзду корпусу. Очевидно, офіцерський загін мав за мету розігнати бунтарів, ввірватися до корпусу й визволити Коца та наглядача. Завдання тих, що оборонялися, полягало в тому, щоб пропустити у ворота лише голову загону, «відкрити вогонь» і зім’яти решту рядів.

За командою з дахів головного корпусу й лікарні та з риштовань недобудованого корпусу на офіцерів полетіли каміння й бита цегла, що заторохтіли по щитах, якими вони прикривалися. Але загін ішов уперед. Передбачалося, що новий потік каміння зірветься з барикад, коли загін наблизиться на відстань, з якої можна буде влучати камінням, та коли на подвір’я проникла вже добра половина загону, несподівано запрацював насос Класіона Квімсадзе... Ні,