Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Ну, якщо не захоче здатися Харчо, тоді нехай здається Дардакові!

Полковник зиркнув на другого офіцера. Той здвигнув плечима.

— Це що, прізвиська, добродію Квімсадзе?

— Атож, пане полковнику.

— Офіцерові його імператорської величності здаватися в полон?! Ні в якому разі! — обурився полковник.

— Та що ви, добродію, який полон, він у нас в самій білизні у камері сидить... Нехай вибере, який з них йому до вподоби, і здасться. А як не захоче Харчо і Дардака, будь ласка, прекрасний є чоловік, освічений — Рудольф Валентинович...

— Мовчати! — заревів полковник.

— Та як же, пане... Де ж вам знайти кращих за Рудольфа Валентиновича? І не шукайте. Може, звичайно, самому Кодові сподобається хтось інший, ну, тоді вже наші з вами балачки й зовсім зайві.

— Як їх звати, як ви їх назвали, добродію Керкадзе? — лагідно вимовив один з офіцерів і витяг записну книжку.

— Квімсадзе я, Класіон Бічійович! Телеграфіст!

— Так, так, добродію Квімсадзе, як ви їх назвали?

— Харчо, Дарчо, Аліскер, Дігліа, Дардак, Рудольф Валентинович, можна й інших пошукати, якщо захочете...

— Варвари! — заревів полковник.

— Цьому ми у вашого Кода навчилися, пане! — зловтішно заперечив Класіон Квімсадзе.

Як бачите, дипломатичний талант полковника Кубасарідзе був ще в ембріональному стані, і він так сильно спалахнув, що важко уявити, який міг бути наступний його крок, коли б не одна зовсім несподівана обставина.

— Вибачайте, панове, вибачайте!— десь аж з глибини юрми лунав голос Рудольфа Валентиновича.

Люди розступилися. Полковник насторожився; Рудольф Валентинович був не сам, попереду в натовпі проторовував йому дорогу Дардак.

Вибралися, вийшли, так би мовити, на авансцену.

— Тепер ти говори,— сказав Дардак своєму супутникові.

— Ні, що ви! Я вже в трьох камерах сповідався. Тепер ваша черга, добродію,— заперечив Рудольф Валентинович.

— Та в тебе доладніше виходить, ти чоловік учений, говори, говори! — вів своєї Дардак.

— Ваша черга, добродію! — наполегливо повторив Рудольф Валентинович.

Дардак мудровано вилаявся й почав;

— За цим разом, сидячи тут, я нічим не завинив, клянуся, — Дардак аж перехрестився.— А в попередній раз було таке, але не з моєї вини. Мене покликав Коц та й каже; якщо ти нудьгуєш, у мене є чим потішити тебе. Тепер я розкажу все, як воно було, тільки ви дайте слово, що не битимете. В двох камерах мене вже били! Якби я молодий був — інша річ. А тепер здоров’я не те.

Юрма стояла, затамувавши подих. Полковник і геть розгубився — не розумів, чого від нього вимагали.

— Говори тепер ти! — знову попросив Дардак колегу, але Рудольф Валентинович стояв на своєму.

— Прошу, добродію, прошу,— в Кубасарідзе заговорила цікавість.— Нічого не бійтеся. Не можу зрозуміти, за що вас били і чому можуть бити тут?!

Дардак, мабуть, допетрав, що тут їх не битимуть, і докладно розповів, що сталося, коли він сидів минулого разу. Виявилося, що тих арештантів, які письмово скаржилися на беззаконня й сваволю Коца, начальник в’язниці під приводом порушення дисципліни кидав в одиночку і вночі підпускав до них мужоложів. Переважна більшість зганьблених, звичайно, вважали за краще мовчати, і Коцова помста лишалася безкарною. Дардак сказав також, що бували випадки, коли декому, хто вірив у захист закону, щастило навіть оскаржити ті Коцові дії, але тим, хто розглядав скарги, цинізм начальника в’язниці здавався, очевидно, таким неймовірним, що автора мали за божевільного. Можливо, Коц діяв за вказівкою згори. Так чи інакше, за словами Дардака виходило, що то був звичний захід, а не поодинокий випадок.

— А звідки ти знав, що тебе Коц підпускає, щоб покарати за скаргу? — спитав один з офіцерів.

— Спочатку не знав, а потім уже — знав!

— Хто тобі сказав?

— Сам сказав.

— Хто — сам?

— Вах, до якого мене впустили... А ще раз було, вийшов я звідти, а Канарейка каже: «Отепер нехай попише!» — «Що попише?» — питаю.— «Скарги!..» Я, брате, їх усіх знаю, грамотні дуже, писати вміють гарно, кляузний народ!— Дардак на мить замовк, а тоді сказав, усміхаючись: — Це ще й нічого, а один з них для мене в Державну думу прошеніє написав, їй-богу!

— Добре, але звідки Коц міг знати, хто на нього скаржився, а хто ні? — спитав Класіон Квімсадзе.

— Даруйте, пайове! — втрутився Рудольф Валентинович.— Усі скарги на адміністрацію в’язниці, що надходять до будь-якого присутствія Російської імперії, надсилають на розгляд начальникові тієї самої в’язниці. Хіба ви не знаєте?! Це ж відомо кожному.

— То ви що, отак і ходите, сповідаєтеся по черзі? — Полковник кивнув на Рудольфа Валентиновича.

— Більше він говорить! — відповів Дардак.

— Вас примусили? — спитав Кубасарідзе Рудольфа Валентиновича.

— Ні-ні, ніхто мене не змушував. Я щиро прошу вибачити, ваше превосходительство, і дуже жалкую, що прикра необхідність змусила нас, у певному розумінні, образити ваш слух... але...

У вікнах ураз набилося сила-силенна всякої офіцерні.

— Ти подивися, скільки їх набігло!..— вихопилося в Дардака, і, не стримавши здивування, він сказав Рудольфові Валентиновичу: — О, добре, добре, говори.

Рудольфові Валентиновичу хто знає вкотре вже доводилося отак сповідатися, і він знав усе це, як «Отче наш». Та й арештанти напам’ять знали текст, але мужолож виявив свої творчі здібності — він не тільки прикрасив свою промову новими мальовничими подробицями, не відомими попередній його аудиторії, а зовсім змінив тон і стиль своєї розповіді, знайшовши раптом у діяльності Коца ліризм, гру розуму й навіть деяку сентиментальність, від чого злочин начальника в’язниці постав нарешті в своїй диявольській суті.

Полковник був схожий на казан, що стоїть на великому вогні. Спочатку він шипів, потім з дна почали зринати малесенькі бульбашки, тоді закипів і раптом виплюснувся через вінця.

— Мовчати, негіднику!

— А в тебе, Стасику, гила! А ще, Стасику Кубасарідзе, тебе з полку за розтрату казенних грошей витурили. Ось і змиваєш, падлюко, пляму на жандармській ниві,— спокійно відказав Рудольф Валентинович і обернувся до полковника спиною.

Настала тиша.

Скориставшись нагодою, Дардак спитав полковника:

— А що таке гила?

Полковник зник. Вікно зачинилося.

Так скінчилася перша зустріч Кубасарідзе з бунтарями. Друга зустріч мала військово-бойовий характер і проходила так: полковник дав наказ бойової готовності й зібрав штаб. Усупереч бажанню намісника розв’язати конфлікт політичними методами, Кубасарідзе приневолив нараду до військового втручання. Основним аргументом своєї позиції він виставляв «невідомі бойові якості» зброї, створеної арештантом Класіоном