Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

часом як лімузин від’їхав від узбіччя. Лімузин був трохи тюнінгованим усередині «мерседесом». — Справді чудовий спосіб їздити Нью-Йорком.

— Згоден. — Пол передав йому філіжанку. — Звідси навіть не помічаєш міста, — він відкинувся на спинку сидіння навпроти Кевіна і закинув ногу на ногу. — Ми щоранку п’ємо каву. На сидінні завжди лежить примірник «Wall Street Journal», щоб можна було розслабитися перед поверненням на війну. Я вже так давно маю з цим справу, що тепер просто сприймаю це як належне.

— Ви пропрацювали в містера Мільтона шість років?

— Так. Я працював на півночі штату, в маленькому сільці Монтіселло, здебільшого займався нерухомістю та ще вряди-годи розглядав ДТП. Містер Мільтон помітив мене, коли я захищав місцевого лікаря, на якого подали до суду за халатність.

— Справді? Як ви впоралися?

— Однозначна перемога, — нахилився він до Кевіна. — Хоча той гад і був винен у жахливому нахабстві, нечулості та безвідповідальності.

— Як ви примудрилися виграти за таких обставин?

— Серйозно заплутав відповідача на суді щодо однієї деталі. Йому лікували травму ока, а цей лікар багато днів його не оглядав. Він поїхав пограти в гольф і забув попросити свого партнера нагледіти за цим сердегою. А тим часом у нього висохло око, і він його втратив.

— О Господи.

— Він був нещасним дурбеликом, робітником дорожнього управління. Подати до суду його напоумила сестра, але він не зміг згадати, коли його оглядав лікар, що лікар насправді робив, а документацію в лікарні, на щастя для нас, вели кепсько. Звісно, я попросив одного фахівця з Нью-Йорка посвідчити на користь лікаря, що його колега зробив усе правильно. Заплатив тому гадові п’ять тисяч доларів за годину, зате зекономив чималу суму лікареві.

— А що той нещасний дурбелик? — запитав Кевін, не встигнувши як слід подумати.

Пол знизав плечима.

— Ми звернулися з пропозицією до його адвоката, але той хапуга думав, що відсудить цілий статок, — усміхнувся він. — Ми робимо те, що мусимо, друже. Тепер ви це знаєте. Ну от, і невдовзі після цього до мене навідався містер Мільтон. Ми разом пішли на обід і поговорили, а наступного дня я приїхав у місто до нього. Відтоді я тут.

— Гадаю, ви ніколи про це не шкодували.

— Ані секунди.

— Що ж, мене вражає тут усе, особливо містер Мільтон.

Кевін на секунду замислився.

— Я вчора був такий збуджений, що так і не поцікавився ним самим. Звідки він?

— Бостон. Юридичний факультет Єлю.

— З якоїсь заможної родини? Батько в нього теж юрист?

— Він був заможний, але юристом не був. Містер Мільтон не надто любить говорити про своє минуле. Його мати померла, народжуючи його, а з батьком він не ладнав, і врешті-решт батько викинув його з дому.

— Отакої.

— А вийшло на краще. Опинившись сам-один не з власної волі, він тяжко працював і швидко збудував репутацію. Він абсолютно буквально зробив себе сам.

— Чому ж він нежонатий? Він, бува, не…

— Аж ніяк. Жінки в нього є — він просто побоюється серйозних стосунків. Він закоренілий холостяк, але щасливий. Он Г’ю Гефнер живе ж без проблем, — пожартував Пол.

Кевін засміявся й визирнув із вікна на юрби, що переходили вулицю. Бути тут, працювати в Нью-Йорку, перебувати в оточенні успіху та одержувати такі щедрі пропозиції було неймовірно.

Він замислився про те, якими діями це заслужив, але перестав над цим думати, щойно згадав улюблене повчання свого дідуся: не слід дивитися дарованому коневі в зуби. Тепер йому просто не терпілося розпочати.

Щойно вони зайшли до офісу, Даяна повідомила їх, що містер Мільтон, Дейв і Тед чекають на них у залі для нарад.

— Ой, майже забув — у нас службова нарада. Взагалі-то, це дуже доречно, — додав Пол, поплескавши Кевіна по плечу. — Ви одразу ввійдете в курс.

5

Зала для нарад була яскраво освітленим темно-сірим прямокутним приміщенням без вікон. Вигадливих картин, як у вестибюлі та коридорі, там не було — тільки на задній стіні висів великий годинник IBM. Через безликі стіни та бездоганну сіру підлогу в Кевіна склалося таке враження, ніби він опинився в лікарняному оглядовому кабінеті. У залі не було жодного запаху — ні приємного, ні неприємного. У приміщення впускав стерильне прохолодне повітря ледь чутний кондиціонер.

Містер Мільтон сидів на почесному місці за довгим чорним столом — єдиним у залі предметом меблів, окрім стільців. Дейв і Тед сиділи один навпроти одного посередині, а перед ними були охайно розкладені теки та папери. Між ними і містером Мільтоном з обох боків було по порожньому місцю. Карла подавала каву.

— Доброго ранку, — промовив містер Мільтон. — Як вашій дружині квартира?

— Квартира неймовірна. Здається, я її звідти сьогодні не витягну.

Дейв і Тед багатозначно кивнули один одному. Вочевидь, у них із дружинами все було так само. Кевін помітив, що Джон Мільтон старається всміхатися самими лише очима, наче кожна частина його обличчя реагує на все сама по собі. Його вуста залишалися строгими, а щоки — натягнутими.

— А, ще, поки я не забув, дуже дякую за перстень.

— Уже зазирали в шухляди, еге ж? — Джон Мільтон повернувся до Дейва з Тедом, і вони широко всміхнулися. — Я ж казав вам: він — завзятий молодий адвокат.

Усі схвально поглянули на Кевіна.

— Кевіне, може, сядете праворуч від Дейва?

— Звичайно, — погодився Кевін і глянув згори вниз на Дейва. — Доброго ранку.

Відповіли і Дейв, і Тед. Пол сів праворуч від містера Мільтона і, розгорнувши теку, надягнув окуляри для читання.

— Ми ось-ось розпочнемо, — пояснив Джон Мільтон. — Я радий, що ви змогли сюди прийти. Це неофіційно, але ми все-таки час від часу проводимо ці наради, щоб знати, чим усі займаються.

— Кави? — тихо спитала Карла.

— Ні, дякую. Я вже забагато випив її зранку.

Вона швидко відійшла до стільця за містером Мільтоном, де на неї чекали блокнот і ручка, а тоді спокійно підняла погляд.

— Теде, може, розпочнете? — сказав містер Мільтон.

Тед Мак-Карті поглянув на свою теку.

— Гаразд. Мартін Кровлі живе на другому поверсі багатоквартирного будинку на розі Вісімдесят Третьої і Йорк-стрит. Він — кухар швидкого харчування в пабі «У Джинджер» на розі П’ятдесят Сьомої і Шостої. Працює там