Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

в Блайсдейлі, а на підвищенні праворуч від убиральні там стояв видовжений мармуровий туалетний столик. Дзеркала тягнулись уздовж усієї стіни.

— Кеве, наш спальний гарнітур тут загубиться. Нам знадобляться ще меблі.

— Еге ж! — позирнув він на Пола. — Уже починається. Нам потрібне те, нам потрібне се.

— Ну, буде потрібне, Кеве.

— Добре, добре.

— Не переймайтеся цим, Міріам. Тепер Кевін може це собі дозволити, — сказав Пол.

— Дуже дякую за підтримку, друзяко.

Пол засміявся.

— У мене було те саме, друже. Моя дружина досі ходить на сафарі магазинами.

Міріам поохала й поахала над головним санвузлом із джакузі та латунним оздобленням, а тоді пішла оглядати другу спальню.

Повернувшись, вона заявила, що колишні мешканці квартири явно облаштували там дитячу кімнату.

— Там на стінах шпалери з мультяшними персонажами, — пояснила вона.

— Ну, ви ж можете міняти все, що захочете, — зауважив Пол.

— Ой, ні. Дитяча кімната — це чудово. Ми все одно планували найближчим часом збільшити родину, — відповіла вона й поглянула на Кевіна, сподіваючись на підтвердження. Він усміхнувся й кивнув.

— Це, певно, означає, що ви б могли бути тут щасливими? — пожартував Пол Сколфілд.

— Щасливими? Як скоро сюди можна переїхати? — запитала вона, і з її несподіваного завзяття мимоволі посміявся навіть Кевін.

Він очікував, що вона всіляко опиратиметься, хоч якою гарною буде квартира. Хоча за останнє десятиліття Блайсдейл і навколишні райони стали значно більше скидатися на міста, Міріам воліла вважати себе сільською дівчиною. Нікуди не дівалися питання безпеки та проблеми із заторами та забрудненням. Як її, так і його батьки наголошували на цих недоліках — не лише тому, що в них вірили, а й тому, що хотіли, щоб Кевін і Міріам нікуди не їхали. Але Міріам неначе все це забула. Принаймні поки що.

— Ох, Кеве, а я ж і не помітила патіо, — сказала вона й пройшла вітальнею до скляних дверей.

Кевін глянув на Пола, але Пол не виказав жодних емоцій, хоча з того патіо й викинувся дуже успішний адвокат і його друг. Міріам відчинила двері й вийшла.

— Кевіне, ходи сюди.

Він підійшов, і вони обоє зупинилися, милуючись розкішним краєвидом.

— Мені аж дух перехоплює, — зізналася Міріам. — Просто уяви собі, як це — сидіти тут теплими вечорами, попивати вино й дивитися на зорі.

Він кивнув, але все одно мимоволі замислився про Річарда Джаффі. Як людина додумується до такого вчинку? Зважаючи на те, які там перила, він, напевно, видерся на них і перескочив. Це неможливо зробити з легкістю, згарячу. Він мав це продумати, відчути, що більш нічого зробити не можна. Як сумно.

— Кевіне, хіба не правда?

— Що? А, так, так. Цього не описати словами, — відповів він і зрадів дверному дзвінку.

— Уже гості? — замислився Пол.

Вони втрьох пішли до передпокою й відчинили двері. Усередину ввірвалися, наче свіжий весняний вітерець, Норма Котейн і Джин Мак-Карті. Обидві жінки сміялися й водночас говорили.

— Я — Норма Котейн.

— А я — Джин Мак-Карті.

— А ви, вочевидь, Міріам, — зауважила Норма.

— Ми не могли дочекатися. Дейв просив дати вам можливість влаштуватись, але Джин сказала…

— Навіщо? Все одно це наша робота: допомогти вам улаштуватись.

— Привіт, — сказала Норма, узявши Міріам за руку.

Міріам же просто стояла й усміхалася.

— Я у 15B.

— Я у 15C, — промовила Джин і взяла Міріам за руку, щойно Норма її відпустила.

Тоді вони зупинилися, переводячи подих.

— Поле, — нагадала Норма.

— Ой. Це — Кевін і Міріам Тейлори. А хто вони, ви вже знаєте.

— Справжнісінький адвокат, — сказала Джин. — І слова зайвого не скаже, якщо йому за це не платять.

Вони обидві засміялися майже в унісон. Дечим вони справді були схожі на сестер. У Норми волосся було охайно підстрижене до пліч, а в Джин — довге, із загнутими кінчиками, що м’яко падали їй на ключиці, але вони обидві були світлими шатенками. Нормине волосся було зовсім трохи темнішим. Обидві були приблизно під метр сімдесят на зріст і мали пружні мініатюрні форми — щоправда, Норма трохи пишніша.

Кевінові подумалося, що він ще ніколи не бачив таких жвавих жінок. Нормині світло-блакитні очі виблискували, наче коштовні камені під льодом. Схожим блиском мерехтіли й зелені очі Джин. Обидві мали приємний, рівний колір обличчя, рум’яні здорові щоки та яскраво-червоні губи. Здавалося, вони вдягнені в якусь форму: джинси, схожі сині світшоти, а на ногах — рожеві кросівки «LA Gear».

— Зайдете до мене на каву. У мене є чудові мафіни без цукру, — сказала Джин, підхопивши Міріам під руку. — Тут неподалік, на розі Бродвею і Шістдесят Третьої, є одна пекарня…

— Вона так поводиться, наче її відкрила. Я перша її знайшла, — грайливо пожалілася Норма.

Міріам, коли вони мало не розвернули її до дверей, мимохіть засміялася. Безпорадно поглянула на Кевіна.

— Та нічого, — сказав він. — Ми з Полом їдемо до офісу. Я повернуся за пару годин… і врятую тебе, — додав він і засміявся.

— Врятуєте її? — Норма випрямилася. — Ми якраз цим займаємося. Нащо їй сушити собі голову нудними юридичними нісенітницями, коли нам ще треба згодувати їй купу відомостей про шопінг?

— Принаймні вона не знудиться, поки мене не буде, — пробурмотів Кевін.

— У її житті більше не буде жодного нудного дня, — пообіцяв Пол, але сказав він це так зухвало й рішучо, що Кевін аж поглянув на нього, перевіряючи: може, він спеціально перебільшує для сміху?

Він не перебільшував.

— А де ваша дружина, Поле?

— Гелен дещо більш відсторонена за них, але з тими, хто її знає, вона не менш товариська, — відповів він. — Хай там як, ходімо. Лімузин надворі.

Кевін кивнув. Перш ніж вони зачинили за собою двері, він озирнувся й почув, як вибухнули сміхом Норма і Джин, а за ними — Міріам.

Хіба все це не чудово? Хіба не добре?

Він замислився: нащо йому взагалі ставити собі такі запитання?

— Кави? — запитав Пол. Перегнувшись, він налив собі та йому по філіжанці з кавника, що його приготував шофер і лишив на вбудованому в шафку нагрівачі.

— Звичайно. — Кевін відкинувся на спинку гладенького чорного шкіряного сидіння і з насолодою погладив руками подушечки, тим