Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

протискаючись до стіни, щоб обійти натовп, але раптом хтось хапає його за руку й тягне до дверей.

Двері за ними зачиняються, стишуючи балачки гостей, і Закарі опиняється в цілковитій темряві.

У тій темряві є ще хтось: рука, що затягнула туди, уже відпустила його, але хтось стоїть дуже близько. Мабуть, вищий за нього. Ледь чутно дихає. Пахне лимоном, шкірою і чимось дуже приємним, а чим — Закарі не може розпізнати.

А потім голос шепоче йому просто у вухо:

— Якось дуже давно Час закохався в Долю.

Голос чоловічий. Низький, з ледь помітною модуляцією — це голос оповідача історій. Закарі в очікуванні завмирає. Прислухається.

— Через це, як можна собі уявити, виникли проблеми, — веде далі голос. — Їхній роман порушив плин Часу. Зав’язав струни Долі у вузли.

Рука лягає на спину й легенько підштовхує хлопця вперед — він ступає непевний крок у темряві, а потім ще один. Оповідач веде далі, тепер його голос лунає досить гучно, щоб заповнити собою весь навколишній простір.

— Зірки занепокоєно поглядали з неба, переймаючись тим, що могло відбутися. Що може статися з днями й ночами, якщо Час потерпатиме через розбите серце? Яка катастрофа трапиться, якщо така сама доля чекає на саму Долю?

Вони й далі йдуть темним коридором.

— Зірки змовилися й розлучили закоханих. Ненадовго їм стало легше дихати на небесах. Час плинув далі, як і завжди, а може, ледь помітно сповільнився. Доля сплітала шляхи, яким судилося переплестися, утім деінде бракувало нитки.

Поворот — і Закарі ведуть у темряві в іншому напрямку. Коли западає тиша, він чує, як приглушено десь далеко грає на вечірці оркестр.

— Та врешті-решт, — веде далі оповідач, — Доля і Час знову знайшли одне одного.

Упевнена рука торкається плеча Закарі, зупиняючи їхній рух. Оповідач нахиляється ближче.

— Зорі на небесах зітхали, миготячи й нервуючи. Вони попросили поради в Місяця. Він своєю чергою скликав зграю сов, щоб вирішити, як краще вчинити.

Десь у темряві близько й потужно б’ються крила, розсікаючи повітря навколо них.

— Зграя сов збиралася й обговорювала справу ніч за ніччю. Вони сварилися, дискутували, поки спав навколишній світ, і земля оберталася далі, не знаючи, які важливі справи вирішувалися, поки вона дрімала.

Рука в темряві кладе долоню Закарі на кулясту дверну ручку. Хлопець повертає її, і двері відчиняються. Йому здається, що він бачить перед собою скибку півмісяця, а потім вона зникає.

— Зграя сов дійшла логічного висновку: якщо проблему породжує союз, від одного з елементів слід позбутися. Вони вирішили зберегти той, який здався їм важливішим.

Рука підштовхує Закарі далі. Двері за ним зачиняються. Він замислюється, чи не залишився, бува, сам? Але історія триває. Голос ширяє навколо нього в темряві.

— Зграя сов повідомила своє рішення зіркам, і ті погодилися. Місяць не погодився, але вночі його не було видно, тож висловити свою думку він не зміг.

Цієї миті Закарі чітко згадує, як місяць щойно зник перед поглядом. Історія триває.

— Отже, було вирішено — Долю розірвали на шматки. Роздерли дзьобами, пазурами. Крик Долі відлунював у найвіддаленіших закапелках і на найвищих небесах. Однак ніхто не наважився втрутитися, окрім маленької хороброї мишки, яка з’явилася на полі бою та, непомітно прослизнувши поміж крові, кісток та пір’я, схопила й зберегла серце Долі.

Тепер щось схоже на мишку шмигнуло вгору рукою Закарі й зупинилося на плечі. Хлопець здригається. Невидима мишка зупиняється над його серцем, і вага руки лягає туди на мить, перш ніж знову здійнятися. Западає довга тиша.

— Коли екстаз ущух, від Долі нічого не залишилося.

Рука в рукавичці затуляє Закарі очі, темрява стає теплішою та чорнішою, голос лунає ближче.

— Сова, що з’їла очі Долі, дістала чудовий зір, найкращий з-поміж усіх, які досі доводилося мати будь-кому зі смертних створінь. Зграя присуджує птаху титул Короля Сов.

Рука залишається в Закарі на очах, але друга мимохідь торкається маківки. Він якусь мить відчуває її вагу.

— Зорі на небесах з полегшенням заіскрилися, а от Місяць страждає.

Чергова пауза. Довга, і в тиші Закарі чує їхнє з оповідачем дихання. Рука все ще залишається на його очах. Запах шкіри перемішується з лимоном, тютюном і потом.

Хлопець аж занервував, коли історія поплинула далі:

— Тож Час рухається як йому слід, події, яким колись судилося статися, покинуті на волю Випадку, а Випадок ніколи ні в кого надовго не закохується.

Оповідач спрямовує Закарі праворуч і далі підштовхує його вперед.

— Але світ — дивне місце, і кінець — не завжди кінець. Байдуже, як цього хочеться зорям.

Тут вони зупиняються.

— Зрештою Доля знову зібралася докупи.

Закарі чує, як перед ним відчиняються двері, і його заводять усередину.

— А Час завжди чекає, — шепоче голос, обпікаючи диханням шию хлопця.

Рука, що прикривала його очі, підіймається, а позаду з клацанням зачиняються двері. Серце гупає у вухах; примружившись від яскравого світла, Закарі озирається й бачить, що знову опинився у фоє готелю, за пальмою в кутку, майже невидимий.

Двері за ним замикають.

Щось торкається його щиколотки, і, поглянувши вниз, хлопець бачить пухнасту сіро-білу кицьку, що треться головою об його ногу.

Нахилившись, щоб погладити її, Закарі зауважує, що руки тремтять. Киця, певно, не проти ласки. Якусь мить вона залишається з ним, а потім пірнає в тінь.

Хлопець прямує до бару, досі глибоко занурений у туман історії. Він намагається пригадати, чи чув колись цю легенду. Але не може, попри те що вона здається знайомою, наче міф, який він десь прочитав, а потім забув. Бармен готує ще одну «Потопельницю Офелію», проте перепрошує, виявивши, що закінчився фенхелевий сироп. Замість нього він додає мед і прохолодне шампанське. З медом коктейль смачніший.

Закарі роззирається, шукаючи жінку, перевдягнуту в Макса, але не може її знайти.

Він сідає біля бару, почуваючись невдахою. Приголомшений усім, що сталося, намагається дати лад спогадам про цю вечірку. «Випив розмарин на згадку. Шукав кицьку. Танцював з Королем чудовиськ. Чоловік з приємним запахом розповів мені історію в темряві. Кицька знайшла мене».

Хлопець намагається згадати назву бурбону, про який нещодавно згадував Ґодо, та витягає з піджака квиток. Коли він його дістає, з кишені випадає прямокутник паперу завбільшки з візитівку й летить на підлогу.

Закарі підіймає його, намагаючись пригадати, чи хтось зі співрозмовників давав йому свою картку.

Але це не візитівка. На ній від руки написані два рядки:

Терплячість і Сила Духу.

О