Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

на книжки та кілька порцелянових ляльок. Ці речі, що нерідко скрашували її дні, були насправді лише тюремниками її самотності. Одного погляду на них було достатньо, щоб їх викрити. Вона ледве не розсердилася на себе за те, що дозволяла їм, хоча й нечасто, бути своєю втіхою, і розплакалася, заховавши обличчя в долоні.

* * *

— Позеленів! — сказав рішучим тоном консул. — Ви правильно почули. І за два дні жахливих болів, він упав на землю, немов гнилий плід…

— Дайте мені час перекласти, Ваша Ясновельможносте, — сказав, махаючи рукою, месьє Масе.

Гаджі Алі, відкинувшись назад, зробив жахливу гримасу.

— Він питає, чи вмер пацієнт, — переклав секретар консулові.

— Ні, — з педантизмом відповів месьє де Майє, — тобто треба додати: не одразу. З початку він довго страждав. Він благав, аби його добили. Але ми, християни, не маємо права звільняти душі від тіл.

— А я б це зробив, — вигукнув Гаджі Алі, розмахуючи у повітрі кинджалом, який він витяг зі складок своєї дивовижної туніки.

— Скажіть йому, щоб він заспокоївся, — сказав, відступаючи, консул, — і, головне, щоб він заховав цей предмет.

Гаджі Алі витер собі лоб рукавом, і запитав спокійніше, дивлячись дипломатові в очі:

— Чи певні ви у своїх словах?

— Як це так, чи певні? Це ж мій шановний колега з Єрусалиму власноручно написав нашому послу в Константинополі, месьє де Ферйолю, який, у свою чергу, надіслав мені це повідомлення зі своїм особливим кур’єром. Він прибув сьогодні вранці, і ви самі можете побачити його коня в моїх стайнях — він весь аж у милі.

Масе переклав.

— Капуцин, який видавав себе за лікаря, — протарабанив месьє де Майє, немов визубрений урок, — лишив Єрусалим. Він сів на корабель на Олександрію та Каїр. Може, це той самий?

— Жодних сумнівів, — сказав Гаджі Алі.

— Трьох пацієнтів, що він їх нібито вилікував від прокази, було доставлено до консульства після його від’їзду. Мій колега бачив на власні очі, що один з них був живий, а двоє інших — мертві. Усі мали зелені руки та ноги, а один не мав їх зовсім.

— Досить! — закричав Гаджі Алі, у припадку нудоти піднявши ліктя до рота. — Не повторюйте мені всього.

— Я повторюю, бо ви не хочете почути. Ви вперто сумніваєтеся.

— Бо є інші капуцини, і вони могли…

— Не будемо більше про це, — промовив, підводячись, месьє де Майє. — Я вас попередив. Якщо ви бажаєте ризикнути привести до Негуса шарлатана, нарікайте самі на себе. У решті-решт, це вам знімуть голову з плечей…

— Але що ви пропонуєте, якщо я відмовлюся від капуцина?

Консул сів. Справа потроху просувалася.

— У нашій колонії є цілком підхожий лікар-франк.

— Я не знав, — зацікавлено промовив Гаджі Алі. — Про кого йдеться?

— Про аптекаря. Він лікує самого Пашу.

— Ось як! Я вже чув про нього, — сказав купець. — А все ж таки, для франка це дивно — мати стосунки з турками, як ви вважаєте?

— Що ви хочете цим сказати — мати стосунки з турками? А я хіба їх не маю? Ні, я рішуче рекомендую вам цю людину. Його послугами користувалася моя власна дружина.

Гаджі Алі, здавалося, не лишав своїх сумнівів.

— Капуцини мені його не радили.

— А на якій підставі, перепрошую, вони собі дозволили цей наклеп?

— Він не набожний.

— Він не набожний! — гнівно вигукнув месьє де Майє. — По-перше, це не точно: він ходить до церкви. По-друге, скажіть мені, яке відношення має до цього набожність. Якщо він добрий лікар, нащо турбуватися про щось інше?

— У цій справі ніщо не відбувається без Божої допомоги, — сказав, мотнувши головою, караванник.

— Що ви там понавигадували? Ви магометанин, цей лікар — католик, а Негус — єретик; який же Бог, по-вашому, дасть раду цій справі?

— Бог — то є Бог, — сказав Гаджі Алі, поцілувавши свої пальці та підвівши очі до неба.

— Тоді привезіть туди олександрійського коптського Патріарха та попросіть його зробити диво, — гримнув консул.

Цей верблюжатник, месьє де Майє це добре зрозумів, намагається затягти його до безглуздих сперечань, де з єдиною метою пропхнути свого кандидата йому доведеться відстоювати найогидніший атеїзм. Він замовк, а купець надовго поринув у розмірковування.

Гаджі Алі не знав, чи вірити йому в цю історію з єрусалимським кур’єром. У культурі жителів пустелі дивовижні речі не є найбільш неймовірними, тому він остерігався одразу ж відкидати все, що зблизька або здалека здавалося неприродним.

Зате він добре усвідомлював, що консул має непохитний, хоч і таємничий, намір переконати його відмовитися від послуг капуцинів і взяти з собою лікаря-франка. Він підрахував свій зиск і зрозумів, що від церковників користі небагато: вони йому нічого не пообіцяли, і мали такий вигляд, нібито роблять йому ласку. До того ж, вони могли скомпрометувати його в очах турків і всіх місцевих правителів, котрих він зустріне дорогою. А от франкський лікар викликає менше підозр, і, якщо його правитель так сильно бажає його позбутися, то треба цим скористатися.

Гаджі Алі почав тихо зітхати та бідкатися.

— Запитайте, чому він скиглить, — сердито сказав консул месьє Масе.

— Він каже, що думає про витрати, які понесе, якщо йому доведеться змінити свої плани та взяти іншого лікаря.

— Нарешті, — зітхнув із полегшенням консул.

Обговорення тривало ще з півгодини. Месьє де Майє довелося тричі підходити до секретера за завісою. Треба було оплатити змінних верблюдів, вісників, що їх доведеться розсилати, молебні, що їх належатиме відслужити. Але, врешті, справу владнали, і всі лишилися задоволеними.

* * *

Щойно почувши про вдалу угоду, отець Версо повідомив про свій від’їзд наступного дня. Тепер він мав вирушити до Дамаску, де на нього чекали інші справи. Обід був короткочасним та мовчазним. Під покровом ночі до нього прийшов отримати останні настанови отець де Бревдан. Двоє священиків мали нараду на другому поверсі.

Стомлений месьє де Майє пішов спати рано.

Неподалік від них, на одній з віддалених вулиць колонії, весело вечеряли за пляшкою свого найкращого вина Жан-Батіст та метр Жюремі. О десятій годині вони вийшли на терасу. Піщаний вітер притемнював світло зірок і зберігав теплим повітря. З усіх кінців арабського міста долинали звуки тамбуринів та радісні вигуки, оскільки того часу як раз завершувався сезон весіль. У відповідь їм вили собаки.

— Ні, не може й мови бути, щоб я вв’язався в цю справу, — казав метр Жюремі, продовжуючи розмову.

— Але ж консулові не потрібно про все знати. Я йому нічого не скажу, ми з прислужником вирушимо з міста, а ти приєднаєшся до нас потім.

Протестант, тримаючи в одній руці