Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

ній, як загоряється обличчя під час лихоманки. Вона витягнулася, зробилася стрункою. Усе, що нагромаджувалося у вигляді непривабливих тілес, перетворилося на сік, який спричинив ріст. Червоне зробилося блідим: стільки білизни домішалося до рум’янцю щік, що вони набули дивовижної свіжості та гладкості шовку. Вона розпустила своє густе біляве волосся, якому раніше коси та шиньйони надавали темного відтінку дубової деревини. На жаль, ця врода з’явилася якраз тоді, коли дівчина була сама, і ніхто не міг оцінити її. На думку батьків покластися було не можна, і, до того ж, у неї не залишилося жодної подруги, якій вона могла би надіслати свій портрет, а дзеркало не викликало повної довіри. Вона відчувала, як щось змінюється, і, коли дивилася на себе, їй здавалося, що це дійсно так. Але лякало те, що це могло бути лише наслідком нестерпної самотності, в якій вона перебувала, бо в цьому розкішному каїрському будинку Алікс ніколи не бачила нікого стороннього, і, головне, ніхто не бачив її.

Спочатку Алікс листувалася з кількома давніми подругами. Але листи не доходили, або доходили запізно, коли вона вже їх не чекала, а згодом припинила й писати. Почала брати уроки гри на фортепіано, але стара вчителька якось упала на вулиці, коли йшла до неї — кілька днів пролежала без тями, а потім померла. Отець Габорйо хотів було навчати її латини, яку вона знала краще за нього, бо була в сестер гарною ученицею, та математики, яка її не цікавила. Вона вблагала батька позбавити її цих занять. Залишалося читання. У консульстві була непогана бібліотека. Алікс любила природничі науки та грецькі трагедії. Їй дали спочатку Пригоди Телемаха Фенелона, Байки Лафонтена. Романи ж, котрих її батько не схвалював, вона відкрила для себе сама, бо месьє де Майє не лише не читав їх, а майже й не ховав. Клевська принцеса подарувала Алікс цілий світ, якого вона відтоді не лишала. Щоб мріяти, не треба бути вродливою. Про це свідчив увесь досвід її дитинства. Увага до власного тіла, яке на мить змусило її повірити, що вона може сподіватися на щастя у дійсному житті, насправді народила в її серці лише збентеження та непевність. Тому вона із насолодою занурилася у звичний світ уяви, де завжди була найвродливішою, і де все сприймало її саме такою.

Після обіду в товаристві єзуїтів Алікс сіла у своїй кімнаті біля вікна, яке виходило в сад консульства, і почала роздивлятися на листя лип. Вона думала про Абіссінію, про яку їй розповідали, про ці такі близькі, недосяжні світи, де вона сама могла би народитися, та в яких, напевно, так само мріють інші дівчата. Вона уявляла собі, що має чорну шкіру, і, дивлячись на золотий браслет, який виблискував на її молочно-білому зап’ястку, намагалася уявити, як би він виглядав на темному тлі. Переходячи від однієї думки до іншої, вона геть забула про все, що було навколо, і, спершись на підвіконня, цілком поринула в той замріяний стан, котрий став для неї звичайним, і в якому так швидко минали години.

Раптом вона почула якийсь шум на ганку, якраз під її вікном. Батько когось проводжав. Вона побачила, як той чоловік ішов по сходах, спочатку зі спини; він був стрункий, без капелюха, з кучерявим волоссям, у м’яких черевиках. Чоловік зупинився на алеї. Вона продовжувала дивитися на нього. Тут він звернув, пройшов галявинкою та опустився на коліна перед тим дивним маленьким кущиком, який вона давно вже помітила, бо він не був схожий на інші кущі.

Тепер вона бачила відвідувача в профіль. Це був той самий молодий чоловік, який зустрівся їй учора на мості через Каліш, і який так дивно на неї дивився. Його рухи вражали витонченістю, сповненою простоти. Вона зауважила, з якою вправністю він опустився на коліна, як витяг ніж, узявся за гілку… Усі, кого їй інколи доводилося бачити в консульстві, належали до двох — очевидно, несумісних, — світів: з одного боку були люди вельможні, виховані, ввічливі, сповнені лиску, поважності та манірності, не здатні на простий, звичайний жест, який би мав якусь практичну мету. З іншого ж — люди з народу, які робили все, але не були ніким, і всі — кухарі, кучери, охоронці — мали таки грубі звички, що краще було б, щоб вони не обмовлювалися ані словом і поводилися, як тіні. У молодому чоловікові, що постав перед її очима, хвилюючим чином поєднувалися риси обох цих каст: він мав поставу господаря і вправність слуги.

Їй чомусь здавалося, що поки вона роздивлятиметься на нього, він її не помітить. Алікс була немов уві сні, а сновидіння не можуть бачити сплячого. Однак, молодий чоловік раптом обернувся й подивився на неї. Коли ж її востаннє відвідувало це, таке природне для тих, хто живе у світі, відчуття: на неї дивився незнайомець! А може, цього зовсім не траплялося з тих самих пір, як вона вийшла з дитячого віку? За винятком хіба що тих кількох старих священиків, з котрими батько дозволяв їй спілкуватися за обідом. Але ж ніхто ще не вривався в її думки так стрімко, як оцей чоловік, який дозволив роздивитися свою цілком природну постать і щире, здивоване обличчя. Вона була вражена, і усміхнулася у відповідь на його усмішку. Потім, через острах, за який сама собі одразу ж дорікнула, відступила на три кроки від вікна. Заклавши руки за спину, спираючись на одвірок дверей своєї кімнати, вона довго стояла здивована, затамувавши подих. Їй уже не вистачало теплоти того погляду. Вона вчинила, як дитина, котру страх перед можливим покаранням змушує втекти тієї самої миті, коли жадана насолода вже є такою близькою.

«Чому я заховалася? — подумала вона. — Цей молодий чоловік не злякав мене. Ні, я не боюся. Навпаки, він здається ввічливим та шляхетним, інакше мій батько його б не приймав. То чи я зробила зле, дивлячись у вікно? І що поганого, якщо подивишся на гостя, який виходить із консульства?»

Алікс довго заспокоювала сама себе. Коли ж, наприкінці цього маленького двобою, тільки-но одна з чашок терезів своєю незаперечною вагою змусила іншу піднятися вгору, вона поквапилася до вікна. Проте незнайомець зник.

Вона трохи зачекала, переконалася, що той пішов, і повернулася до своєї кімнати. Хоча зовні повітря вже освіжалося хитанням гілля дерев під теплим вітром, у будинку панувала денна спека. Вона подивилася на ліжко під зеленим муаровим покривалом, на подушку зі своїм вишитим вензелем, на маленький столик з суконною оббивкою, на стілець, на капелюх,