Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

— От і добре, я згоден, — сказав наприкінці Жан-Батіст. — Я вирушу до Абіссінії, коли вам буде завгодно.

Товариство зітхнуло з полегшенням.

— Я хочу дещо додати, — сказав отець Версо, який нізащо не хотів упускати з уваги жодної дрібниці. — Ось отець де Бревдан, він вас супроводжуватиме.

— Єзуїт в Абіссінії! — сказав Понсе. — Але ж п’ятдесят років тому імператори проголосили вас своїми ворогами. Мій отче, це ризик, якого я б нікому не хотів нав’язувати.

— Його нав’язуєте зовсім не ви, — твердо сказав отець Версо. — Йдеться про наказ короля. І, як ви наполегливо зазначаєте, ця подія мала місце п’ятдесят років тому. Цілком можливо припустити, що за цей час усе змінилося. У всякому разі, заспокойтеся — ми не збираємося відряджати отця де Бревдана як єзуїта. Тут його ніхто не знає. Там він буде, скажімо, вашим служником.

Понсе обмінявся коротким поглядом з отцем де Бревданом, який виглядав не більш веселим, ніж якби щойно був побитий палицею.

— Що ж, нехай буде служником, якщо на те ваша згода, — сказав Понсе.

І, обернувшись до єзуїта:

— Назвемо вас… Жозефом? Що скажете, мій отче?

Бревдан опустив очі.

— Оскільки вже ми складаємо експедицію, — сказав Жан-Батіст, — є в мене помічник, без якого я майже як без рук. Якби він міг поїхати з нами…

— Гугенот! — жваво відгукнувся консул.

При цьому слові отець Версо підвівся.

— Месьє, гадаю, ми задовольнили всі ваші вимоги. То ж не вимагайте більшого. Ви не можете втягнути втікача до справи, яка безпосередньо стосується Короля та нашої Церкви. Я гадаю, що це легко зрозуміти. Ані слова більше про це.

Понсе, який навіть і не сповіщав метра Жюремі, вирішив не продовжувати битву, яка була приречена на поразку. На тому й порішили.

Знов урочисто проголосили про угоду. Консул провів Понсе до самого передпокою. Коли він повернувся, присутні вже явно відчували повне задоволення. Консул приєднався до загального тріумфування. Ложку дьогтю додав, як завжди, суворий Масе:

— Залишилося, — сказав він похмуро, — переконати Гаджі Алі відмовити капуцинам.

* * *

Уже стоячи на ганку консульства, Жан-Батіст глибоко зітхнув. З великого саду Есбекії, розташованого неподалік, долинали розчинені в гарячому повітрі соснові пахощі. Але серед запахів оази, серед запахів пустелі він розрізняв, здавалося, той аромат прянощів та фіміаму, котрий разом із вітрами, що гуляли уздовж ріки, сходив з високих плато країни Пунт, царства ароматів, відкривати яке його посилали. Абіссінія… Він мріяв про цю землю у Венеції, коли його приятель Барбаджіо розповідав йому про пригоди Жоа Бермундеса, супутника Кристофа де Гама, сина великого Васко, який століття тому прилинув на допомогу ефіопам і врятував їх королівство від навали мусульман. Це була лише мрія, і Жан-Батіст ніколи б не наважився на спробу її здійснити. Та ось його удача, на яку він завжди покладався, сама вказала йому спосіб це зробити. Він замріювався новим світом. А що ж могло бути новішим за цю легендарну та недосяжну країну, не пусту й невідому, а жадану та багату золотом і своєю історією.

Жан-Батіст, народжений у злигоднях, у Франції часів фронди, без роду й без племені, мав у своєму житті всі нагоди звести знайомство з горем та відчаєм. Він вирішив раз і назавжди, і досить давно, ніколи більше їм не піддаватися. Неможливо було уявити собі більш веселе, більш вільне від рутини та примусу життя ніж те, яке вів Жан-Батіст. Саме тоді, коли він уже починав нудьгувати в цьому місті, де все йому було надто знайоме, доля, немов у східних казках, линула назустріч, щоб перенести його до країни мрій.

Жан-Батіст, усе ще під дією чар, повільно сходив з ганку. Йому часто доводилося проходити мимо маленького садка консульства, але ніколи не було нагоди увійти до нього. Він зупинився. Праворуч від короткої алеї, посипаної гравієм, була галявинка, посередині якої стояв маленький кам’яний фонтанчик. Він підійшов до нього. За чашею помітив кущ, назви якого досі не знав. Хоч і замріяний, Жан-Батіст залишався ботаніком. Він опустився на коліна перед кущем, уважно роздивився на його листя і, почасти для того, щоб потім знайти його назву в своїх книжках, почасти — щоб мати щось на пам’ять про цей день, витяг з кишені складний ніж з дерев’яною рукояткою та зібрався зрізати з рослини гілку. Але спочатку озирнувся навколо себе, чи не дивиться хтось на нього. Його погляд зустрівся з поглядом мадемуазель де Майє, яка стояла біля вікна на другому поверсі консульства, спираючись ліктями на підвіконня. Вона зовсім не очікувала, що він подивиться на неї, і здивувалася не менш, ніж він.

Гарний настрій, у якому знаходився Жан-Батіст, підказав думку, що ця друга зустріч була щасливим знаком. Він посміхнувся. Вона знов мала блакитні стрічки, і ця вже звична деталь дозволила Жану-Батісту побачити дещо інше: витончені риси юної дівчини, правильну форму її невеличкого та дуже рівного носа, і, головне, її прозорий, ясний погляд, який тієї ж миті, коли вона відповіла на його усмішку, утратив усю свою суворість. Але, щойно відкривши білосніжні зуби, блиснувши чарівними очима, дівчина зникла. Жан-Батіст, стоячи на колінах на галявинці, а потім підвівшись, трохи зачекав, чи не вийде вона знову. Вікно було пустісіньке. Він повільно пішов назад, вийшов на вулицю, і, не поспішаючи, попрямував додому.

Чудова подорож, яку йому запропонували, знов заволоділа його думками. Поява мадемуазель де Майє, яка вчора засмутила його, цього разу лише підсилила радість. Знов усе було можливим, він був вільним мандрівником, як колись у Венеції, Пармі або Лісабоні. Від єдиної цієї думки йому стало вже солодко. А більшого він не хотів.