Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

мав це визнати — цей дім бачив подібне пожвавлення і, попри серйозність теми, подібну веселість. Тим гірше було для обох єзуїтів, які були гостями в домі. Оскільки один з них, Бревдан, так і не лишив свого пісного вигляду, а другий, ще червоніший, ніж будь-коли, заснув після третього келиха.

Коли вже почали вставати з-за столу, мажордом проголосив прибуття сіра Понсе. Дами залишили залу, і прийняти візитера вирішили в аудієнцзалі консульства, під портретом Короля, під час кави.

Увійшов Понсе. Він навіть не завдав собі клопоту перевдягнутися, а лише накинув поверх сорочки свою надто коротку темно-синю куртку, котру навіть не застібнув. Ані палиці, ні манжет, навіть капелюха: він залишив на волі своє чорне волосся, і щоразу, коли повертав голову, буйно струшував кучерями. Варто було йому захопитися розмовою, як його долоні з тонкими, позеленілими від рослинного соку на кінцях пальцями злітали в повітря. Він увічливо привітав консула та трьох священиків, подивившись при цьому кожному з них у вічі. Консул представив його. Отець Версо, який сидів у кріслі під самим портретом Короля, велично промовив:

— Месьє Жан-Батіст Понсе, чи можете ви нам офіційно підтвердити свою згоду вирушити до двору короля Абіссінії з метою передати йому послання від Його Величності Людовіка XIV?

Обличчя Понсе освітилося широкою усмішкою:

— Ви дуже поспішаєте, месьє! — сказав він зі сміхом, — уважте на те, що я поки що стою, що я пропрацював увесь ранок, і що я прийшов сюди пішки, майже безлюдною вулицею, бо жодна жива душа не наважиться вийти в таку спеку. До того ж, я бачу тут каву з бісквітами…

— Ви маєте рацію, — скрикнув консул, — не варто було поспішати. Сідайте. Чого ви бажаєте? Масе, будь ласка, чашечку кави з цукром для месьє Понсе.

Молодому чоловікові одразу все подали. Він повільно випив свою каву, завів розмову про портрет короля та про його реставрацію, сказав кілька слів про дерева в саду, які він бачив, коли заходив до консульства. Коли ж його співрозмовники заспокоїлися настільки, що змінили тон на більш природний, він раптом повернувся до їх справи.

— Отже, месьє, ви бажаєте відправити мене до Короля королів? Присягаюсь, це гарна думка. Навіть блискуча. Бо, чим більше я над цим замислююсь, тим ясніше розумію, що, справді, лише лікар може увійти до цієї країни, не піддаючись ризику негайної страти. Але що вас наштовхнуло на думку, що теперішній Імператор потребує моїх послуг?

— Нам це відомо, — промовив консул, — з найвірнішого джерела. Він сам забажав звернутися за допомогою до кого-небудь, хто знається на мистецтві лікарювання. У місті нині знаходиться людина, якій він доручив цю місію, і з якою ви маєте вирушити в дорогу.

— Залишається сподіватися, що король не помре до того, як я до нього дістануся.

— У всякому разі, варто спробувати, — додав консул.

— Крім лікування короля, — втрутився отець Версо, який узяв більш фамільярний тон, — ми бажаємо доручити вам передати йому послання.

— Про що саме йдеться?

— Зараз поясню, — сказав отець Версо, щасливий, що розмова нарешті торкнулася головного. — З початку ви повинні завоювати довіру імператора Абіссінії послугами, що ви їх йому надасте. Потім ви матимете урочисто повідомити йому, що ви також — і понад усе — є вісником Його Величності Людовіка XIV. Ви розповісте йому про інтерес Короля Франції до християнського королівства Абіссінії. Ми розраховуємо на те, що ви дасте сповна збагнути незрівнянну велич, величезну міць та святість французького самодержця. Треба зробити так, щоб цей Негус зрозумів, що більшість західних правителів уже погодилися віддати належні почесті королю Франції, і що в його ж, короля Ефіопії, інтересах буде опинитися в променях цього великого світла та обернутися до нього.

— Це дуже красиво, — промовив Понсе, — і я сподіваюся, що зможу цього досягти. Але якої відчутної користі очікуєте ви від цієї справи?

— Ми бажаємо, — сказав отець Версо, — щоб Негус у відповідь відіслав до Версалю свою амбасаду. Ця амбасада має бути блискучою, її має очолювати довірена особа Імператора, а супроводжувати — представники найшляхетніших родин з його оточення. Нарешті, і це дуже важливо, треба, щоб до її складу увійшли кілька молодих абіссінців, які б навчалися потім у Парижі, у колежі Людовіка Великого. Так вони зможуть продемонструвати нам те визнання, що ним давно вже користуються в усьому світі наші славетна мова, культура та наука.

— Ви дасте мені лист відповідного змісту? — сказав Понсе.

— Офіційний лист, що матиме усі належні печаті, — втрутився консул.

— Але, — продовжував отець Версо, — треба, щоб ви старанніше заховали його. Ви повинні віддати листа Негусові у власні руки.

— Здається, я зрозумів, — сказав Жан-Батіст. — А зараз, якщо ви дозволите подивитися на справу, як бачу її я, то я скажу вам, що це зовсім інша місія.

— Інша? — здивовано скрикнув консул.

— Так, інша, бо, погодьтеся, дипломатія не є моїм ремеслом. Я вирушаю туди, щоб лікувати Імператора. Саме це ми маємо обговорювати.

— Та що ж тут обговорювати? — нетерпляче промовив консул. — Скажіть нам так чи ні, ось і все.

— Пробачте, Ваша Ясновельможносте, — промовив Жан-Батіст, — мені здається, що тут знайдеться чимало деталей, про які треба подбати, по-перше, ця: який я матиму гонорар?

— Гонорар! — вигукнув отець Версо. — Але ж, месьє, тут йдеться про те, щоб виконати волю Короля. Велика честь…

— Кожен шукає те, чого йому бракує, — відрізав, кашлянувши, Понсе. — Мені потрібні гроші.

Консул розгублено подивився на отця Версо.

— Як, по-вашому, — продовжував Жан-Батіст, якого, здавалося, аніскільки не пригнічувала погрозлива тиша, — я безкоштовно лікуватиму бідних, якщо багаті мені не платитимуть?

— Месьє, — сказав, нарешті, отець Версо, — Імператорові потрібен лікар. Він сам розплатиться з вами. Ми беремо на себе лише відшкодування ваших витрат на подорож.

— Що ж, це переконливо, — сказав Понсе, узявши бісквіт з корицею. — Тобто гонорар я обговорюватиму з Імператором. Тоді давайте поміркуємо про витрати.

Відразу за цим почалася довга розмова, під час якої лікар вирвав у консула обіцянку — та ще й у письмовому вигляді — оплатити спорядження для подорожі та відшкодувати збитки через вимушену перерву в роботі та втрату клієнтів через його довгу відсутність. Він також поставив вимогу сплатити йому авансом за лікарські інструменти, котрі він візьме з собою, під приводом, що їх напевно буде втрачено або пошкоджено, а також забезпечити його теплим одягом та зброєю. До цього додавалися верхові та в’ючні тварини для експедиції, та все, що доведеться сплатити місцевим князькам, перетинаючи їхні землі.

Украй засмучений збитками консул погодився на все. Він пообіцяв собі у той самий день відписати родичеві, месьє де Поншартрену, щоб він узяв ці