Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

з дружиною власника адвокатської контори Фурмана, у якій він працював. Ця подія залишилася у пам’яті сучасників, хоча час стер усі подробиці. Олександр Лотоцький описав її з 34-річної дистанції досить скупо: «Через романічну історію (одбив жінку у свого патро-на-адвоката) М. І. Міхновський мусив залишити Київ та перенісся на життя до Харкова»[178]. У подібній редакції ця версія повторювалася іншими авторами. Зокрема, Г анна Берло, яка пам’ятала Миколу Міхновського ще по участі у роботі Старої київської громади і трохи детальніше знала цю історію, у своїх споминах, опублікованих 1928 р., писала: «М. Міхновський завів роман із жінкою свого патрона, підмовив її покинути чоловіка і повіз її до своїх батьків на село. Після багатства й розкоші довелося їй попасти у бідне сільське оточення». До такої різкої зміни міська панночка виявилася не готовою. У відносинах молодих людей почалася криза, яка, за версією Г Берло, була спричинена також «нестриманістю» Миколи, якого вона характеризувала як людину «грубу і невиховану»[179].

Подібну оцінку Миколи Міхновського можна знайти і в інших мемуаристів. Але нітрохи не менше і таких авторів, де особистість Міхновського характеризується зовсім інакше — у виключно позитивних тонах. Зрештою, роблять висновки дослідники, які вивчали це питання спеціально; мабуть, справа не так у самому Міхновському, як у авторах, що писали про нього[180]. Кожен з них оцінював його особистість через призму своїх політичних поглядів, особистих симпатій і антипатій, рідко виходячи за їх рамки.

Так, аналізуючи феномен того, що називають «цивільною відвагою», Олена Теліга у статті «Партачі життя» називає Миколу Міхновського поряд з Оленою Пчілкою і Лесею Українкою — взірцями такої відваги. «Але майже кожен їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі, не лише з боку партачів життя, а і з боку діяльних та лагідних земляків»[181], — зазначає поетка. Може, саме так було і з оцінкою поведінки Миколи Міхновського у зазначеному випадку. В усякому разі, можна навести приклад його стосунків із Катериною Серебряковою — майбутньою дружиною Дмитра Антоновича, — який репрезентує Миколу в іншому вигляді. Деякий час Катерина була об’єктом залицянь Миколи. «Мої товариші, — згадувала пізніше вона, — занепокоїлися цим моїм знайомством і почали попереджувати, щоб я була обережна, бо він дуже любить жінок, розказували різні любовні пригоди й романи, що ніби то він відбив жінку одного чоловіка, а потім її кинув. Відповідала я їм на те, що за попередження дякую, але він завжди так чемно і по-рицарськи поводиться, що я абсолютно нічого не можу йому закинути»[182].

Якщо повернутися до історії з дружиною патрона, то варто вказати ще на одну причину розриву відносин між нею і Миколою. Це позиція батьків. Спроба сина у такий незвичний спосіб улаштувати особисте життя не викликала радості у Івана Івановича Міхновського, парафіяльного священика, для якого дотримання церковних канонів було більшим, ніж просто службовий обов’язок.

Судячи з усього, у цій складній ситуації у Миколи не вистачило такту й сили волі, щоб переконати молоду жінку і своїх батьків прийняти реалії життя. Жінка залишила Миколу. Але, як пізніше писав Міхновський, «біда ніколи не йде сама». Саме у цей час (а може, й у зв’язку з романом) у Міхновського почалися серйозні неприємності у суді. Посипалися скарги й звинувачення. Міхновський став об’єктом пересудів і пліток. Багато з тих, із ким він підтримував дружні чи партнерські стосунки, співпрацював на громадській роботі, раптом відвернулися від нього. Міхновському довелося документально доводити свою правоту суддям. Додатково він зробив це і в Петербурзі, куди їздив спеціально. Але інсинуації, у тому числі колишніх учителів (наприклад, О. Кониського і М. Старицького) і навіть друзів, не припинилися. А Євген Тимченко, якого деякі автори називають тодішнім керівником «Братства тарасівців», у розпаленій свідомості Миколи Міхновського взагалі перетворився у живе втілення всіх його негараздів. «Вони почали на мене гавкати саме тоді, — писав Міхновський у листі до Грінченка, — коли побачили, що мені не легко під вагою і особистого нещастя і неприємностей у суді. Гавкали тим дужче, що мислили, ніби я зовсім гину — під вагою обставин. І вони, оті Тимченки то що ... отруїли мені життя»[183].

Особиста життєва драма, неприємності на роботі, громадська ізоляція після багатьох років бурхливої діяльності викликали у Миколи Міхновсько-го глибоку внутрішню кризу. Цей його стан добре ілюструють листи Миколи до Бориса Грінченка, якого він глибоко поважав і кому безмежно довіряв. «Доля трохи собі покепкувала з мене: вона дала мені пити з келиха життя, і коли я зробив перший ковток, вона відхилила келих і . я зробився нещасливим: не можу собі знайти нігде місця і блукаю, наче несамовитий»[184], — писав Міхновський у одному з цих листів. Він змушений був кинути службу і на деякий час поїхав у рідну Турівку. У іншому листі Грінченку, написаному з села, Міхновський писав: «... Нещастє, заздрісне нещастє задавило мою долю, моє щастя, що цвіло пишним, як здавалось, цвітом. І було то несподівано, може, через те тим більш уразливо, тим більш гірко! Був я, як той молодий дубок, що не знав бурь, ніколи не схилявся, ні перед ким не корився. І був соняшний день — пишний. Літній, чарівний, і купав своє верховіття дубок у соняшнім сяйві, з молодечим запалом віддаючись тому розкішному листю, що бризкало аж із неба й землі, із воздуху й сонця. Потім відразу налетів вітер, земний, рвачкий, гряд страшний . пошарпало листя й зірвало вершечок.

Вже смерть, чи буде життя?

Хто відповість?»[185].

Немає підстав не вірити у відвертість Миколи Міхновського і його щирість. У цих словах віддзеркалювався відчай, масштаби якого йому здавалися безмежними. Можливо, це була «зарубка» на серці на все життя. У подальшому спроби Міхновського створити сім’ю не мали успіху. До кінця свого життя він залишався одиноким.

Ця історія, особливо плітки, якими вона обростала, не додала авторитету молодому юристові, поставила під сумнів його ділову й громадянську репутацію. Але чи було це єдиною причиною його виїзду з Києва? На наш погляд, причини переїзду Міхновського до Харкова потребують істотного уточнення. В усякому разі, наприкінці 1898 р., у розпал скандалу, він ще не визначився: «.. .Я ще вагаюся, чи зоставатися у Києві, чи ні?»[186]. Не розвиваючи далі тему особистого життя Миколи Міхновського у Києві, зазначимо, що він мав і інші, досить вагомі, підстави для зміни місця свого постійного проживання.