Олександра Малінкова - Тілоохоронець для не коханої, Олександра Малінкова

- Не страшно, в мене є ключі, - не здавалася дівчина й дістала з рюкзака зв’язку.

- Чудово! – Видихнув він, а про себе висварився. От так і не потрапляй у пригоди, як коли вони самі його знаходять?

- Все буде добре, - тихо промовила Адель, - мені дуже треба! Треба знати правду!

      Він поглянув у її очі, майже затягнуті сльозами. Ні! Не треба цього погляду, заради нього він готовий майже на все! От і вляпався! А Сашко попереджав!                

- Скажи, що ти згоден! – Наполягала вона, займаючи місце у машині поряд із ним. – Мені немає більше до кого звернутися.

- Добре, Адо! – Нарешті здався Лекс. – Давай сюди ключі.

      Зраділа дівчина обійняла Лекса. Емоції взяли гору над розумом. Все трапилося так швидко для неї самої, що вона просто не встигла подумати, але швидко усвідомила, що саме зробила й розтиснула коло своїх рук, якими вже встигла обійняти шию молодого чоловіка. Сконфужена з червоними щоками, повернулася на своє місце у салоні автівки.

      Зате жоден мускул не здригнувся на обличчі Володарського. Наче його ніхто не обіймав секунду назад. Все той же погляд без жодної зацікавленості нею, як жінкою. Він погодився допомогти їй, як старій приятельці, яка попросила про послугу.

      Можливо вона занадто багато фантазує в останній час і видає вигадку за дійсність. Приписує йому інтерес, якого насправді немає і не було?

    А може він так поводиться з усіма жінками, яких знає? Та й, як так? Ніяких пропозицій, чи натяків він не робив, навіть по великому рахунку, не намагався її поцілувати. Те що було в басейні, можна пояснити простою цікавістю. Йому було цікаве її справжнє обличчя приховане за тонною мейку.

    В його інтересах підтримувати дружні стосунки, не виходячи за межу. Її чоловік – його шеф, а він має охороняти її й по можливості виконувати її забаганки, хоча  б ті, що не загрожують життю й не виходять за рамки адеквату.           

- Адо, - звернувся до неї Олексій, - майже приїхали. Ти про щось так замислилася, що й не помітила.             

- Так, - заморгала вона, наче відходячи від сну, - як потрапиш до офісу включи відео зв'язок, я підкажу де  шукати сейф.                 

- Про сейф мова не йшла, - вилиці Лекса напружилися.

- Пароль, або чотири вісімки, або 1988, - продовжила вона, наче й не помітила слів молодого чоловіка.                  

- Так, - кивнув він, зрозумівши, що немає сенсу опиратися. Ця жінка вже все вирішила за нього. Він має з цим погодитися й виконати.          

     Він до такого геть не звик. Завжди все вирішував сам: як діяти, коли й при яких обставинах. Зараз же, як уперше, вчився поступатися принципами й переконаннями. Дивні відчуття для нього. Думав, що буде неприємно, але нічого подібного. Навіть від цієї секретності, наче робить щось незаконне, підскочив адреналін у крові. Розум, як у критичній ситуації – ясний, думки логічно побудовані, наче від його дій, залежить два життя.

    Охоронців пройшов швидко, добре, що була інша зміна, тож є шанс, що його обличчя не запам’ятають.  Відкрив замкнутий офіс ключами й увійшов до приміщення, набрав Адель по відео зв’язку. Дівчина швидко пояснила де ввімкнути світло та де у кабінеті Арестова сейф. Пароль до невеличкого сейфу, який був схований за картиною підібрав з другої спроби, потім вставив й провернув маленького ключика, й бінго, -  сейф відкрився.

- Що я шукаю? - Запитав він.

- Сіра папка з написом «досьє Нечипоренко Олександр Васильович». – Відчеканила Адель.

- Є, - вже через мить продовжив розмову Лекс.

     У дівчини перехопило подих. Здається серце завмерло, а долоні спітніли.

- Відкрий, - тихо промовила вона, - зараз я відіб’юся, а ти зроби фото того що у папці.

Її голос тремтів, чи помітив він це?

- Що я маю зробити з папкою? Чи маю шукати ще щось?

- Ні не треба більше нічого, просто поглянь, що у сейфі є ще, склади документи у тій послідовності, як було й забирайся звідти, - дівчина закінчила з вказівками й поклала слухавку, а сама ледь тримається, емоції переповнюють. Здається, ще мить й сльози покотяться градом.