Джессіка Снайдер Сакс - Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій

після інфаркту. Ці пошуки підштовхнули багатьох кардіологів почати призначати своїм пацієнтам антибіотики, повернувшись до практики, здебільшого припиненої в 2005-му. Той рік приніс довгоочікувані результати дослідження, що охоплювало понад чотири тисячі пацієнтів із серцево-судинними хворобами, які приймали потужний антибіотик гатифлоксацин упродовж двох років. Результати цього дослідження підтвердили, що лікування не зменшувало ризик інфаркту, ступінь атеросклерозу чи закупорки артерій. Однак це дослідження не стільки вигороджувало C. pneumoniae, скільки демонструвало, що навіть тривалі курси сильних антибіотиків не здатні повністю її знищити. Відповідно, проведене дослідження хоч і припинило дедалі більше використання гатифлоксацину серед кардіологів, проте викликало величезний інтерес до розробки сильніших, більш ефективних схем приймання лікарських засобів для знищення не лише C. pneumoniae, але й дедалі більшої кількості інших так званих інфекцій-невидимок.

Зрозуміло, що фінансові стимули тут величезні. Якщо, наприклад, якийсь потужний новий антибіотик виявиться хоча б частково ефективним у зниженні ризику інфаркту, призначати його будуть мільйонам, можливо, навіть десяткам мільйонів людей. «Ми говоримо про те, що довгостроково приймати антибіотики, можливо, множинної дії, буде більшість населення», – каже фахівець із хламідій з Університету Вандербільта Вільям Мітчелл, співзасновник компанії, що якраз і шукає такі ліки. Крім того, якщо попередні результати хоча б щось означають, ці антибіотики призначатимуться курсами не на кілька днів, а на місяці, якщо не роки щоденного приймання.

Уже багато ревматологів прописують довгострокові – навіть довічні – курси антибіотиків від запального артриту, бо ці препарати знижують болісне запалення. (Неясно тільки, роблять вони це шляхом знищення бактерій-невидимок чи в якийсь інший невідомий спосіб.) Останнім часом психіатри почали призначати довгострокові антибіотики юним пацієнтам з обсесивно-компульсивним розладом – тенденція, яка почалася з ідеї, що ці діти можуть страждати від певного роду неврологічної автоімунної реакції, запущеної заблукалою бактерією Streptococcus pyogenes, яка залишилася від активної інфекції.

Каталогізація мікрофлори нашого тіла, здатність вирощувати безмікробних тварин та розробка методу генетичних зондів бактерій разом привели до значного покращення нашого розуміння взаємодій – на краще чи на гірше – між людьми і їхніми мікробними пасажирами. Адже, як усім відомо, для цих мікробів абсолютно нормально час від часу вештатися по всьому нашому тілу, тоді як генетичні технології виявляють їхню присутність лише тепер.

Хадсон, зокрема, попереджає, що, перш ніж ми задумаємо знищити наших бактеріальних попутників, «нам би, чорт забирай, краще розібратися, що вони там роблять». Із цією метою він почав працювати з власним набором ДНК-мікрочипів – зокрема, одним генетичним чипом для хламідії та другим для її господаря-людини. Разом вони дозволяють йому «підслуховувати» біохімічне спілкування, що відбувається між тілом і напівзаснулою хламідією, яку він виявив у тканинах суглобів. Він навіть удався до пристрою, який довго не використовував, віддаючи перевагу ДНК-зондам, – мікроскопа, хоча це й був цифровий світловий мікроскоп за 250 тисяч доларів, здатний збільшувати організми в безпрецедентні п’ятнадцять тисяч разів. Цей апарат розміщується в лабораторії його дружини Джудіт Віттум-Хадсон, імунолога з Державного університету Вейна, яка працює над вакциною від хламідій.

Через відеоекран мікроскопа він побачив перехід клітин хламідії з інфекційної, активної стадії в їхню малозрозумілу стійку форму. «Спочатку перед вами абсолютно нормальна, сферична бактерія, а потім ви отримуєте великого, дурнуватого вигляду мікроба», – каже він. Весняного дня він нижче схиляється до відеоекрана мікроскопа, фокусуючи лінзи на розпливчастій плямі активності всередині клітини хламідії. «Вона там явно щось робить, – каже він. – Щось створює. Вона щось говорить своєму господареві».

Частина. III. Занадто чисті?

Любов до бруду – одна з найперших пристрастей, вона ж найостанніша. Пасочки з бруду задовольняють один із наших перших і найкращих інстинктів. Поки ми брудні, ми чисті.

Чарльз Дадлі Ворнер (1870)

Надчутливий спуск

Рохан Кремер Ґуха – волоокий хлопчик із Нью-Джерсі з сором’язливою усмішкою та м’яким чорним волоссям – знає, що йому не можна торкатися навіть крихітних шматочків наїдків і напоїв, які інші діти залишають після себе на святкуваннях днів народження. «Я боюся, – каже його матір, Девіані Ґуха. – Що, як він торкнеться хоч би плями від морозива? Але я не хочу, щоб він надто вже виділявся. Тож я дозволяю йому піти й намагаюся не нависати». Треба сказати, що Рохан знає багато інших дітей з алергіями, хоча й нікого з таким широким їх діапазоном, як у нього.

Алергійні проблеми в цього хлопчика почалися рано. Уже в шість місяців його гарна спочатку дитяча шкіра стала червоною й лускатою від екземи. А щоразу, коли до будинку його родини приходили прибиральниці, Девіані чи няньці доводилося забирати Рохана з дому на весь день. «Бо інакше щоразу, як чистили наш килим, він вкривався жахливою висипкою, починав хрипіти й задихатися». Ще не вміючи ходити, Рохан уже пізнав на собі алергію практично до всіх видів їжі з відомого переліку. Найгірші кривдники – молоко, яйця й пшениця – провокували в нього негайну нудоту і блювоту. Потім, коли Роханові виповнилося два роки, поцілунок у щічку від дідуся спричинив у нього справжні рани завбільшки з середніх розмірів монету на половину обличчя. А все тому, що за півгодини до того дідусь з’їв шматочок каджу катлі – східноіндійського смаколика із вмістом вершкового масла й горішків кеш’ю.

До того часу мати Рохана годувала його майже виключно курятиною з картопляним пюре і сама дотримувалась такої ж суворої дієти, аби мати змогу продовжувати грудне вигодовування. Навіть найбільш гіпоалергенна харчова суміш викликала в нього проблеми, та й коров’яче молоко, зрозуміло, навіть не розглядалося. «Мені такого харчування було замало, тож ми боялися, що й він недоїдає», – згадує Девіані. Тому вона була сповнена надій, коли в січні 2001 року алерголог Рохана порекомендував привести його до лікарні для перевірки реакції на різні харчі. «Він сказав нам, що багато дітей, у яких проявляється слабка позитивна реакція геть на все, насправді не мають такої вже страшної алергії на цілу низку продуктів». Про всяк випадок під рукою мав бути реанімаційний набір з усім необхідним для порятунку дитини від порушення дихання та зупинки серця.

О десятій ранку звичайного буднього дня Рохан, якому тоді було два з половиною роки, натщесерце сидів на лікарняному ліжку, а його тоненькі мигдалево-коричневі ручки й ніжки губились у завеликій для нього тоненькій бавовняній накидці. Медсестра вже почала внутрішньовенно крапати в його праву ручку звичайний сольовий розчин – ще один засіб «про всяк випадок», що мав дозволити медичній бригаді швидко ввести йому рятівні ліки. Старша медсестра принесла тацю з дюжиною пронумерованих, але більше ніяк не позначених контейнерів із рисовим пудингом. У кожному з них дієтолог заховав одну восьму чайної ложки продукту, до якого Рохан міг бути чутливим.

Перші три зразки хлопчик подужав без скарг, але після крихітного шматочка четвертого закомизився. Він почав непокоїтись і скаржитися, що в нього болить животик. Мати спробувала повернути його увагу до ложки з пудингом, аж тут його вивернуло, після чого він знепритомнів. Старша медсестра негайно ввела йому епінефрин і за лічені секунди почала через крапельницю внутрішньовенно вливати антигістамінний препарат. Коли Рохан прийшов до тями, вона посадовила його на ліжку й наділа йому на обличчя маску, через яку він міг вдихати імунозаспокійливі стероїди. «Це було страшно, –