Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Мар’яна й усі інші роззирнулись. Аня, забачивши Мира аж підскочила на місці. О, це подрузі поталанило з родичем. 

– Добрий вечір. – увімкнула увесь свій дешевий шарм. 

– Добрий вечір і бувайте. – відказав, не церемонячись. Навіть не глянув у бік дівчини. – Вже пізно. Мар’яні час відпочивати. 

Що? Та, як він смів в присутності її друзів поводитись з нею, як з дитиною.

Смів. Ще і як смів.

Єгор наблизився до Мар’яни, аби впевнитись чи все добре, збагнувши, що тут не все так просто.

– Все гаразд. Справді вже пізно. – витиснула удавану посмішку, яка задовольнила хлопця. 

Мар’яна зачинила за друзями двері й повернулась до Любомира. Не встигла навіть слова сказати, як почула:

– Мені його вбити?

– За що? – отетеріла. Згадала, як вчинив зі Славком. Як бив нещадно, з якоюсь дикою насолодою. Але той був не безневинний на відміну від Єгора.

– Я тебе не для того взяв з собою, аби ти приводила сюди кого тобі заманеться, чи вешталась куди тобі захотілось. А хочеш вештатись, будь ласка, за свій власний кошт. 

Мар’яна сьогодні вперше злякалась гніву чоловіка. Їй вже доводилось бачити очі сповнені люті. Проте, якщо вона знала, чого слід очікувати від батька, то чого чекати від Любомира – не знала. Погляд, мов голки під шкіру. Заповзали болем. 

– Не смій, сюди більше когось приводити. – виплюнув останнє, що заважало на язику. 

Чи мала право, щось заперечувати? Гніватись. Дратуватись – будь ласка, але не в його присутності. Він прилаштував її, надавши чудові умови для життя. Вирвав з рук батька. Тож мирись. Мовчи. Добре, що саму не прогнав. Однаково, гнітило. Бо що його відрізняло від батька, що ледь зі світу не звів. Створював те саме відчуття обов’язку. Принизив, отримавши втіху.

Не став залишатись, провів політінформацію й покинув квартиру. Мар’яна на німо поприбирала після гостей й пішла спати. А вже вранці після пробіжки зіштовхнулась з Любомиром біля дверей своєї квартири. 

– Я приніс тобі капучино. – вручив паперову чашку з ранковим улюбленим напоєм.

– Дякую, та не знаю чи мені можна. Я й так зловживаю твоєю добротою. – промовила ні то жартуючи, ні то серйозно. 

Любомир натомість проігнорував спробу сарказму. Рекомендував би з ним в такі ігри не грати. 

– Як хочеш. – відпив з її стаканчика. Він не принц і не джентльмен. Благати не буде. – Завтра ми йдемо на один діловий захід. Від тебе вимагається вечірня сукня, зачіска та макіяж. Прикраси передам через Макара. Можеш звернутись до Альбіни, вона пришле на допомогу котрусь зі своїх дівчат.

При згадці цього імені, спохмурніла. Жінка ця аж ніяк не мила, як видалось на початку. Закохана в Мира, ось і біситься.

– Я впораюсь. Можеш бути спокійним.

– Чудово. Мені подобається твій настрій. Тоді до завтра. Будь на зв’язку.

З образом вона впорається. Як-не-як, а навички за час перебування в місті з’явились. Невпевненість полягала в іншому.