Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 20

- Як ти з нею пов'язана? Що знаєш? - він трясе мене, його лихоманить.

А мені боляче від його стану, від усвідомлення, наскільки в нього сильні почуття. Василіса проросла корінням у його серці.

Кохання нас змінює, його зробило ще більшим монстром. А мене… мене перетворило на божевільно одержиму істоту…

Виходу немає. Просто не може бути.

Ні він, ні я... ми ніколи не розлюбимо.

Я любитиму Ворона, а він оплакуватиму свою голубку.

Вічність пекла.

У чорних очах вогонь, язики полум'я складаються в ненависне мені ім'я. Її привид продовжує жити та сіяти розруху.

- А ти знаєш. Фрази. Наша з Василісою історія, - мружиться, закушує губу, його викручує від болю, від бажання дізнатися правду.

– Вона була виконавцем. Чітко виконувала дані їй інструкції. Грала з тобою у кохання. Вона, напевно, єдина жінка, яка стала дружиною Лева за власним бажанням. Щоправда, потім розчарувалася... не врахувала, що тарган знищує всіх, хто поруч із ним у радіусі метра.

– Хто їй давав інструкції? - впивається в мої плечі і дивиться з пекучою ненавистю.

- Сліпий, Ворон. Ти не помічав нічого, що коїлося довкола. Тільки свою Василісу...

- Що тут відбувається? - двері відчиняються і на порозі з'являється Вадим.

- Нічого, любий. Так… балакаємо. Микита нас вітає, – посміхаюся. Агресія додає сил.

- Так ... - Ворон виглядає так, ніби йому дали по голові і він втратив орієнтири, не розуміє, де знаходиться, що відбувається.

- Ми ж домовились! – гарчить Вадим.

- Угу, - Ворон киває, і не дивлячись на нас із чоловіком, йде до виходу з кімнати.

Різко обертається та кидає погляд на мене.

Говорю одними губами, беззвучно:

- Ніколи не любила.

По розширеним зіницями, синюшно-блідій шкірі, розумію – він почув.

Я більше не можу терпіти біль і прощати, тепер я даватиму здачі. А в мене є чим відповісти. Пам'ять воскресила все моє персональне пекло. Що ж я не жадібна поділюся. Адже наступна зустріч буде… готуйся Ворон, буде ще більше болю.

- Про що ви говорили? – Вадим притискає мене до стіни.

– Вітав нас, – відповідаю спокійно.

Страху більше нема. Щось у мені надломилося, а захисний паркан, навпаки, виріс. Маля мене змінює, дає сили.

- І пропонував зустрітись за моєю спиною? Продовжити вам… ммм… душевні зустрічі? - оманливо ніжно гладить мене по плечу.

- Маячня, Вадиме. Мені зараз не до цього! Просто дайте мені спокій. Ви всі! Набридло! - відштовхую його, вибігаю з кімнати.

Занадто важко, нестерпно. Біжу геть. Сльози застилають очі, обпалюють щоки. Спускаюсь у підвал, закриваюся на засув. Хочу сховатися від усіх. Нікого немає сил бачити.

Почуваюся жалюгідною та нікчемною. Завжди ніхто. Завжди на других ролях.

Василіса… навіть після смерті вона тримає їх усіх у своїх маленьких кулачках.

Ненавиджу! Як же я її ненавиджу! А як заздрю…

У неї було головне – кохання Ворона. Втім, її це лише дратувало. А я гинула від ревнощів, щодня моє серце стискалося в нападах дикої туги, стікало кров'ю, а потім відроджувалося знову, для нового болю.

Адже це саме я їх звела. Завдяки мені вони познайомились.

Моя одержимість Вороном штовхнула мене на чергове безумство. Лев його підставив. Микиті погрожував величезний термін, і я судомно шукала спосіб, як його врятувати.

Вихід був, але для цього, як би моторошно це не звучало, він повинен був визнати свою провину. Тоді б він вийшов за кілька років, були лазівки, як його витягти. Інших варіантів тоді не було, чи мені про них було невідомо.

Я прийшла тоді до зали суду з Василісою. Дружиною Лева і... моєю сестрою...

Знайти її свого часу мені допоміг Адріан. Як виявилось, моя мама народила двох дівчаток. Але стараннями Генки дівчинку віддали до іншої родини. Вітчим усе обставив так, що мати ніколи про це так і не дізналася.

Але коли Василісі виповнився лише рік, її батьки загинули, і дівчинка опинилася в дитячому будинку. Життя в жахливих умовах сформувало її особистість. Василіса стала монстром, розважливим, геть позбавленим жалю та співчуття. Вона безперервно йшла до своїх цілей. Але все ж таки вона була виконавцем. Кровожерливість розуму їй не додавала. Працювала вона й на мене. І чим більше я контактувала з сестрою, тим більше її ненавиділа.

Моя пекуча ненависть змішана з ревнощами зародилася в той момент, коли Микита глянув на Василісу… і я усвідомила… все… він потрапив у її тенета, а я так і залишуся безіменним привидом для нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍