Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 19

- Що прояснити? - з викликом дивлюся йому у вічі.

Улюблені та шалено ненависні. Все життя він мене мучив, знущався, навіть не усвідомлюючи цього, а я любила, надто сильно, беззастережно, пробачаючи все. Навіть втрату матері, своєї невинності, гордості, себе... А він...

Злість надає сили, тримаю її обома руками. Я готова шматувати його. Зараз так. У мене скоро буде дитина, більшого від долі не чекаю.

- Коли маленька дівчинка перетворилася на розважливе стерво? - переводить погляд на мій живіт. - Ти зі мною тоді була в подяку за порятунок від Лева? Вже знала, що вагітна від Вадима?

- Маленьку дівчинку такою зробили зрадники, Нік. Я виросла і багато чого зрозуміла. І не тобі мене судити. Права не маєш, - відштовхую його та відходжу всередину кімнати. Від дотику до Ворона пальці палить.

Як же я сумувала… але зараз моїй одержимості не перемогти. Не дозволю.

– Де Вікторія? - запитання летить мені в спину.

- Тільки це тебе хвилює? О ні, - видаю нервовий смішок. - Звичайно, ні.

- У які ігри ти граєш, Капітошка? Що задумала? - хапає мене за руку та розвертає до себе. Бере двома пальцями за підборіддя, вдивляється мені у вічі. Його губи так близько… принизливо краду його подих. Знову дихаю їм… мені це необхідно… ще один ковток отрути, моєї одвічної хворої потреби.

- Тяжко ходити по землі, дивитися на небо і знати, що ти більше ніколи не злетиш? – я вдаряю.

Дію на випередження. Бо якщо не я, він мене розчавить. Ще трохи і я знову здамся, знову потраплю під його владу.

Але я маю вибити у себе на серці, одну непорушну істину – я йому не потрібна. Ніколи не була потрібна.

- Що ти знаєш? Звідки? - губи тремтять, гарячково вдивляється мені в очі. - Хто ти така? На що перетворилася? Не пожежа тебе змінила, все почалося набагато раніше, - він намагається в душу пролізти, туди, де все давно понівечене ним же.

- Ти маєш рацію набагато раніше... - мені так боляче, там усередині... на моє одержиме кохання летить попіл згорілих надій. - Але хіба це тебе турбує? Хіба я тобі цікава? – заливаюсь шаленим сміхом.

Регочу дико, приховую обпалюючі сльози, не даю їм вирватися на волю та показати мій біль і моє кохання... Я готова була прийняти його монстром, завжди... Але... він сам вибрав інакший шлях.

Розплачуватися нам усім.

- І що ж на твою думку мені цікаво? – питає глузливо.

- Чи кохала тебе Василіса? - я ріжу його, прямо в чорну душу. Точно знаю, куди цілюсь, щоб страждав.

Так, якщо нелюбов, нехай страждає. Він прирік мене на одвічний біль, відплачую йому тим самим.

- Василіса, - як він вимовляє це ім'я, з придиханням, нереальною ніжністю.

Боляче... дико, нелюдськи.

- Голубка, яка позбавила тебе крил, - а я продовжую шалено сміятися.

- Що ти знаєш, зараза! – трясе мене за плечі.

А я божевільна насолоджуюся навіть цими його дотиками. Вдихаю його ненависть, яка вона солодка. Принаймні ця його емоція належить мені. Він мене помітив, через стільки років, нарешті помітив. Тільки пізно вже…

– Знаю відповідь. Ні, Ворон. Василіса тебе ніколи не любила, - фізично відчуваю, як його серце стікає кров'ю… за іншою… яка назавжди поневолила його.

Він страждає за нею, я по ньому. Ми біжимо пекельним, гарячим колом, я згоряю разом з ним.

Але все ж таки біжимо ми порізно.

Нам ніколи не розділити навіть біль.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍