Маріо Варгас Льоса - Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса

Лейтенант, посміюючись, згідливо хитнув головою.

— Чоловіки, коли поряд немає жінок, схильні казати непристойності,— вибачився він. — Ми прийшли перевірити, чи не нагодився якийсь контрабандист. І не винні, що одній з таларчанок заманулося якраз скупатись. Це життєві збіги, чи не так, Літумо?

— Атож, лейтенанте, — погодився поліцейський.

— В усякому разі ми до ваших послуг, сеньйорито Міндреау, — напрочуд чемно додав офіцер. — Як ваша ласка? Ви волієте розмовляти в відділку? У затишку, попиваючи газовану воду, воно краще. Хоч мушу попередити: у нас немає таких зручностей, як у вашого татуся на авіабазі.

Дівчина не відповіла. Літума відчував, як пульсує кров у його жилах і в скронях — повільна, густа, темно-червона. Біля огорожі черговий поліцейський Лусіо Тіноко з Гуанкабамби козирнув лейтенантові. Тут же були троє охоронців із «Інтернешнл» — їх здивувала поява дівчини в незвичному товаристві. Невже в містечку вже знають, що сталося в Амотапе? Літума, принаймні, тут ні при чому: нікому й словом не прохопився про свідчення доньї Лупе. Проминули лікарню компанії, її дерев'яні будівлі, що тьмяно виблискували зеленою фарбою. В управлінні порту вартували двоє моряків з гвинтівками на плечі. Один підморгнув Літумі, немов питав: «Що за товариство?» Мимо з квилінням пролетіли чайки. Вечоріло. За сходами та балюстрадою «Королівського готелю», єдиного в містечку, Літума побачив, що сонце вже занурюється в море. Денна спека змінювалась приємною прохолодою.

— А полковник Міндреау знає про ваш візит? — гречно поцікавився лейтенант Сільва.

— Не вдавайте дурника, — різко кинула дівчина. — Звісно, ні.

«Але зараз дізнається», — подумав Літума. Охоронці проводжали їх здивованими поглядами й перешіптувались.

— І ви прийшли сповістити, що полковник знає про лейтенанта Дюфо та сеньйору Лупе? — спитав лейтенант Сільва. Він дивився перед собою, не обертався до Аліси, і Літума, який трохи відстав, бачив, що й вона уникає дивитися на офіцера.

— Так, — відповіла дівчина.

«Брехня», — подумав Літума. Що вона хотіла їм сказати? Чи її підіслав полковник? В кожному разі їй було важко, або, може, бракувало мужності. Дівчина насупилася, її рот трохи розтулився, ніздрі задертого носика збуджено роздувалися. Вона мала на диво білу шкіру й довгі вії. Можливо, саме ця пещена тендітність і полонила Паломіно? Як воно не є, а вона вже розкаювалась, що прийшла до них. І не розповість того, що збиралася.

— Дуже приємно, що прийшли поговорити з нами, — чемно проказав лейтенант. — Я і справді вам вдячний.

Мовчки пройшли ще з півсотню кроків під квиління чайок і шум прибою. В одному з дерев'яних будиночків жінки вправно чистили рибу. Довкола, чекаючи тельбухів, гарчали собаки. Різкий, неприємний запах бив у ніздрі.

— А яким був Паломіно Молеро, сеньйорито? — раптом озвався Літума і сам злякався. В нього це вихопилося зненацька, несамохіть. Та лейтенант і дівчина навіть не глянули в його бік. Літума, спотикаючись, шкандибав трохи позаду них.

— Добра душа, — долинув голос дівчини. — Янгол небесний.

Голос її не тремтів, у ньому не було ні гіркоти, ні туги. Як і ніжності. Вчувалися ті ж — чи то наївні, чи то глузливі — нотки, які раптом сповнювалися люттю.

— Ті, хто знав його, кажуть те саме, — буркнув Літума, коли мовчанка затяглася. — Він був найдобрішою людиною.

— Певно, вас приголомшило це нещастя з ним, сеньйорито Алісіє? — спитав лейтенант.

Алісія Міндреау не відповіла. Якраз проминали недобудовані оселі, деякі ще без дахів, в інших дощаті стіни збиті лише наполовину. Перед кожною — тераса на палях, під якими хлюпотіли хвилі, бо починався приплив. Старі в майках сиділи на сходах, голі дітлахи збирали мушлі, жінки сходилися в гурти. Чувся сміх, в повітрі гостро пахло рибою.

— Друзі запевняють, ніби я чув його спів у П'юрі, — почув Літума власний голос. — Та хоч як силкуюсь, згадати не можу. Кажуть, він неперевершено виконував болеро.

— І креольську музику теж, — рішуче хитнула головою дівчина. — І чудово грав на гітарі.

— До речі, про гітару, — підхопив Літума. — Це якась нав'язлива ідея доньї Асунта, його матері, щоб їй повернули його гітару. Хто б її міг узяти?

— Вона в мене! — Алісія Міндреау раптом похопилася, мовби несамохіть сказала те, чого не збиралася казати.

Знову запала мовчанка. Простували до центру Талари, заглиблювалися в лабіринт все людніших вуличок. На скелі з маяком і в Пунта Арена з котеджами грінго й вищих чинів «Інтернешнл», хоч і не споночіло, вже світилися ліхтарі. Як і за прибережними скелями, в Табласо, на території авіабази. На одному кінці бухти, над нафтовою вишкою, вихопився сніп червонясто-золотавого полум'я, немов велетенський краб занурив у море свої клешні.

— Бідолашна сеньйора казала: «Коли ви знайдете гітару, то знайдете і тих, хто його вбив», — тихо мовив Літума. — І річ не в тім, що донья Асунта щось знала. Просто інтуїція матері.

— Яка вона? — обернулася до нього дівчина. Літума побачив її обличчя — сполотніле, роздратоване, цікаве.

— Ви про донью Асунту, матір Паломіно Молеро? — перепитав він.

— Вона метиска? — нетерпляче уточнила вона.

Літумі здалося, ніби його начальник всміхнувся.

— Проста собі жінка. Як усі ці люди, що їх ми бачимо, така, як і я, — мовив аж трохи роздратовано, що його самого здивувало. — Звісно, вона не з того стану, до якого належите ви. Вас цікавило саме це?

— Він не схожий на метиса, — вона промовляла вже лагідніше, мовби сама до себе. — Тонке волосся, навіть трохи світле. І я ще не зустрічала такого вихованого хлопця. Ні Рікардо, ні навіть мій батько цим не відзначаються. Важко повірити, що він навчався не в приватній школі і жив у кварталі Кастілія. Єдине, що в нього метиське, це ім'я — Паломіно. А друге його ім'я ще гірше — Фемістокл.

Лейтенант наче усміхнувся знову, проте Літумі слова дівчини не здалися смішними. Він дещо збентежився і водночас відчув зацікавлення. Чи болить їй, чи обурює її смерть Паломіно? Це було годі вгадати. Дочка полковника говорила так, ніби Паломіно Молеро не вмер жахливою смертю, а й досі жив. Може, вона несповна розуму?

— Де ви познайомилися з Паломіно Молеро? — спитав лейтенант Сільва.

Вони підійшли до тильного боку церкви, біла стіна якої правила за екран для пересувного кінотеатру сеньйора Теотоніо Кальє Фріаса. Кінотеатр не мав ні даху, ні стільців. Глядачі, які хотіли сидячи дивитися фільм, приносили стільці з собою. Проте більшість вмощувалася навпочіпки або просто на землі. Вхід за натягнуту мотузку, що відгороджувала уявний кінозал, коштував п'ять реалів. Лейтенант і Літума мали право заходити туди безкоштовно. Ті, хто не бажав платити, могли дивитися фільми з-за мотузки. Звідти хоч