Стівен Кінг - Салимове Лігво

якесь туманне почуття полегшення. До цієї весни він майже спромігся забути про угоду, яку уклав, щоб отримати ті папери, які тепер зберігалися в його банківському сейфі у Портленді.

Потім почали траплятися певні речі.

З півтора тижня тому заходив той письменник, Міерз, і питався, чи є можливість орендувати Дім Марстена, і подарував Ларрі дивний погляд, коли той сказав йому, що обійстя продано.

Учора в поштовій скриньці його офісу знайшовся довгий тубус і лист від Стрейкера. Просто записка, насправді. І то коротка: «Будь ласка, помістіть оголошення, яке ви отримаєте, у вітрині крамниці — Р. Т. Стрейкер». Саме оголошення було доволі звичайним плакатиком і поміркованішим за чимало інших. На ньому був просто напис: «Відкриття через один тиждень. Барлоу і Стрейкер. Гарні меблі й аксесуари. Добірний антикваріат. Візитери вітаються». Ларрі залучив Рояла Сноу, щоб той рівно повісив це оголошення.

І ось тепер там, нагорі, перед Домом Марстена, стоїть якась машина. Він все ще дивився на неї, коли хтось промовив біля його плеча:

— Чи ти бува не заснув, Ларрі?

Він здригнувся й озирнувся на Паркінса Ґіллеспі, який стояв тут же на розі поруч з ним, підкурюючи «Пелл-Мелл».

— Ні, — відповів він і нервово розсміявся. — Просто думаю.

Паркінс позирнув угору на заїзд Дому Марстена, де сонце зблискувало на хромованому металі, а потім перевів погляд вниз, на стару пральню з її новою вивіскою у вітрині.

— І не один ти, я гадаю. Завжди добре, коли нові люди з’являються в місті. Ти з ними вже знайомий, чи не так?

— З одним з них. Бачилися торік.

— З містером Барлоу чи з містером Стрейкером?

— Зі Стрейкером.

— Досить приємного типу чоловіком видався, чи як?

— Важко сказати, — відповів Ларрі, раптом відчувши, що йому хочеться облизнути собі губи. Він цього не зробив.

— Ми обговорювали тільки бізнес. Він здався цілком порядним.

— Добре. Це добре. Ходімо. Я з тобою пройдуся до «Ексе­ленту».

Коли вони переходили вулицю, Лоренс Кроккет подумав про угоди з дияволом.

  12

1:00 дня.

Сюзен Нортон увійшла до «Салону краси Бейбз» і, усміхнувшись Бейбз Ґріффен (старшій сестрі Гела і Джека), сказала:

— Дякувати Богу, що ти змогла мене так терміново прийняти.

— Посеред тижня з цим без проблем, — сказала Бейбз, умикаючи вентилятор. — Ну й задуха сьогодні, їй-бо? Під вечір буде гроза.

Сюзен подивилася на небо, синяву якого не порушувала жодна хмарка.

— Ти так думаєш?

— Йо. Як тобі бажано, любусю?

— Немудряще, — сказала Сюзен, думаючи про Бена Міерза. — Так, неначе я навіть не наближалася до твого салону.

— Любусю, — мовила Бейбз, підступаючи до неї з зітханням. — Так кажуть усі.

Разом з тим зітханням війнуло запахом гумки «Джусі фрут»[65], і Бейбз запитала в Сюзен, чи бачила вона, що якісь люди відкривають нову меблеву крамницю в тій старій «Громадській Балії»? Судячи з усього, там дорогі речі, але хіба не чудово було б, якби в них знайшлася гасова лампа до пари тій, яка є в її квартирі, і взагалі, поїхати з дому, щоб жити самій у місті, то був найрозумніший крок у її житті, і хіба не гарне це літо. Такий жаль, що воно мусить колись скінчитися.

  13

3:00 після полудня.

Бонні Соєр лежала на великому двоспальному ліжку в своєму домі на дорозі Глибока Просіка. Це був справжній будинок, не якийсь зачуханий трейлер, у ньому мався і фундамент, і підвал. Її чоловік, Редж, заробляв добрі гроші автомеханіком у «Понтіаку» Джима Сміта у Бакстоні[66].

Якщо не враховувати прозорі блакитні трусики, вона лежала гола і нетерпляче позирала на годинник на нічному столику: 3:02 — ну де ж це він?

Майже немов за покликом її думки передні двері прочинились на крихітну шпарину й крізь неї зазирнув Корі Браянт.

— Тут все гаразд? — прошепотів він.

Корі було лише двадцять два, він уже два роки працював у телефонній компанії, а цей роман із заміжньою жінкою — та ще й такою бомбезною як Бонні Соєр, яка була Міс Камберлендський округ 1973 року — проймав його відчуттям млості, робив нервовим і сласним.

Бонні йому усміхнулась, показавши зуби з прекрасними коронками.

— Якби це було не так, — сказала вона, — в тобі вже була б дірка така велика, що крізь неї можна було б дивитися телевізор.

Він увійшов навшпиньках, робочий ремінь на його талії кумедно подзенькував інструментами лінійного монтера.

Бонні захихотіла й розкрила обійми:

— Ти мені страшенно подобаєшся. Ти такий забавний.

Корі мимовіль перестрибнув очима на темну тінь під тугою блакиттю нейлону, і його нервовість поступилася хіті. Він забув про ходіння навшпиньках і рушив до неї, і коли вони злилися водно, десь у лісі почала бриніти цикада.

  14

4:00 після полудня.

Бен Міерз відштовхнувся від свого робочого столу, післяполудневу творчість було завершено. Він поступився прогулянкою в парку, щоб мати змогу з чистим сумлінням піти на вечерю до Нортонів, і майже цілий день сьогодні писав без перерв.

Він підвівся і потягнувся, дослухаючись, як хрустять кісточки в хребті. Тулуб у нього був мокрим від поту. Він підійшов до комода біля узголів’я ліжка, витяг свіжий рушник і рушив до ванної прийняти душ, раніше ніж хтось інший повернеться з роботи додому і застрягне там.

Він перекинув рушник через плече і обернувся до дверей, але потім підійшов до вікна, де щось привернуло його увагу. Нічого в місті; місто куняло в ранньому надвечір’ї під небом того особливого відтінку глибокої сині, що вінчає Нову Англію в гарні дні пізнього літа.

Він побачив двоповерхові будинки на Джойнтер-авеню з їхніми пласкими асфальтованими дахами, йому було видно парк, де вільні зараз від школи діти байдикували, каталися на велосипедах або сперечалися, й аж до північно-західного кутка міста, де Брок-стріт зникала за схилом того, першого, лісистого пагорба. Природним чином його погляд помандрував угору далі, до прогалини в лісі, де Т-перехрестям перетиналися Брукс-роуд і Бернс-роуд, аж туди, звідки дивився на місто Дім Марстена.

Звідси, зменшений до розміру дитячого лялькового будиночка, він був ідеальною мініатюрою. І таким він подобався йому. Звідси Дім Марстена був такої величини, з якою можна було впоратися. Можна було просто підняти руку і затулити його долонею.

Там на заїзді виднівся якийсь автомобіль.

Бен стояв з рушником через плече, дивлячись туди, не рухаючись, відчуваючи в животі ворушіння якогось жаху, що його він не намагався аналізувати. А ще там замінили дві відпалих віконниці, що надало будинку таємничого, сліпого вигляду, якого той не мав до цього.

Губи його беззвучно ворушились, немовби формуючи слова, яких ніхто — навіть він сам — не міг зрозуміти.

  15

5:00 надвечір’я.

Тримаючи в лівій руці портфель, Метью Бьорк вийшов зі старшої школи і вирушив порожньою парковкою туди, де стояв його старий «Шеві Біскейн», досі з минулорічними зимовими шинами[67].

Бьорку було шістдесят три, лише два роки залишалося до встановленого законом віку виходу на пенсію, а він усе ще з повним навантаженням тягнув уроки англійської мови й літератури та позакласну роботу. Осінньою позакласною роботою була шкільна вистава, і він оце щойно закінчив текстове читання трьохактного фарсу під назвою «Проблема Чарлі»[68]. Він мав звичайний надмір цілковитих нездар, можливо, з десяток