Франк Тільє - Пазл

дзвінки та есемес­ки цій Беатрисі Портінарі. Справжньому вбивці достатньо було тільки залишити мобільний телефон жертви поряд із трупом, і справу зроблено.

Пастка щосекунди стискалася сильніше.

На щастя, є Хлоя. Вона теж бачила баржу, оголошення, теж проходила тестування. Вона зможе дати свідчення, що він не божевільний. Що все існувало насправді і що на нього намагаються повісити вбивство.

Він набрав її номер, ледве тримаючи телефон — так сильно трусились руки. Ніхто не взяв слухавку. У відчаї він залишив повідомлення: «Хлоє, терміново набери мене, благаю. Я в лайні. Це “Параноя”. Вони мене підставили. Усі їхні сліди зникли. Немає ні баржі, ні офісу, нічого. Зараз я до тебе приїду».

Він кинув телефон на пасажирське сидіння і вклинився в потік машин. Повітря, йому потрібне повітря. Він їхав з відчиненими вікнами, щоб повернутися до тями, відновити самовладання. Він проживав пекло в режимі реального часу. Провали в пам’яті, слід від уколу на руці, тепер це жорстоке вбивство… Як давно ним маніпулюють? Хто намагається його знищити?

А в голові на повторі лунали слова його колеги Меган: «Я завжди казала, що у тебе щонайменше нервовий зрив, хлопче. Що з тобою?» Чому вона так сказала? Звідки взялися голоси? Він ніколи раніше їх не чув, вони з’явилися одночасно з усім цим лайном. Із цим слідом від голки шприца, з його кошмарним сном і всім решта.

Приїхавши близько о 7:30 до станції метро Корвізар, що поряд з Італійською площею, він уже ледве тримався на ногах. Його тіло от-от здасться.

Зібравши залишки енергії, він знайшов будинок, у якому жила Хлоя, і зайшов у хол, скориставшись тим, що якийсь мешканець саме виходив. На шостий поверх, знову пішки. Квартира № 54. Він постукав. Жодної відповіді. Ще так рано, де ж Хлоя? Ілан більше не витримував, він був готовий ламати двері. Тоді він з силою штовхнув їх плечем. Почувся легкий тріск, він повторив рух ще раз. Замок піддався.

Він увійшов, і цього разу його тіло здалось.

Ілан впав на коліна, спершись руками об підлогу.

Квартира Хлої була абсолютно порожня.

15

Жодних меблів. Жодного предмета, який би свідчив про те, що Хлоя Сандерс тут колись мешкала. Лише пил. І павутиння на стелі.

У квартирі ніхто не жив тижнями. Місяцями.

Ілан зламався. Він забився в кут і тихо заридав, обхопивши голову руками. Це не може бути правдою. Йому сниться якийсь особливо моторошний кошмар, і він от-от прокинеться. Він озирнувся навколо, знайшов скіпку у старій дош­ці підлоги і напоровся на неї долонею. Руку пронизав біль, потекла кров. Ілан пригубив гарячу рідину, металевий присмак викликав у нього відразу.

Усе було насправді.

Він підвівся і, похитуючись, почав заходити в різні кімнати. Судячи з усього, вони всі були порожні, навіть та кімната, де вони стільки ночей провели разом.

Ілан відмовлявся визнавати, що Хлоя може бути причетною. Що вона повернулась до нього, аби затягти його в цю підлу пастку. Але що він, зрештою, про неї знає? Він ніколи не бачив її батьків, її родину, вона ніколи не розповідала про своє минуле. Просто така ж гравчиня, як і він, з котрою він дедалі частіше перетинався в мережі і на різних полюваннях на скарби. Зародилася пристрасна авантюра. Вона тривала майже два роки, перш ніж вона покинула його без жодного пояснення, припинила відповідати на дзвінки, відмовлялась з ним бачитись.

Чи можливо, що все це було передбачено від самого початку, з їхньої першої віртуальної зустрічі? Що він став жерт­вою жахливої змови?

Ілан почув грюкіт дверей на сходовому майданчику. Він витер очі і поспішив туди. Сусідка прямувала до ліфта. Ілан звернувся до неї:

— Я друг Хлої Сандерс. Вона не відповідає на дзвінки. Я хвилювався, тож вибив двері й увійшов до її квартири.

Жінка оглянула його з голови до ніг: брудний одяг, ви­снажене обличчя, яке, напевно, було блідим як смерть.

— Ми з вами вже бачились, чи не так? — мовила вона.

— Я бував тут трохи більше року тому. Ми з нею зустрічалися…

— Так, точно, пам’ятаю. Але всередині нікого немає,— сказала вона, ховаючи ключі в сумочку.— Відколи вона поїхала, у квартирі більше ніхто не живе.

Ілан сперся на стіну. Йому потрібна була опора, щоб не впасти.

— Коли вона поїхала?

— Мабуть, десь рік тому. Тут відбувалися дивні речі.

— Які саме?

Жінка схрестила руки, наче їй було холодно. Її погляд став стривоженим.

— Такі, від яких мурашки по шкірі. Щоразу, виходячи вранці або повертаючись увечері, пані Сандерс знаходила розп’яття, приклеєне до її дверей.

Сусідка вказала на маленьку ділянку, напроти Ілана, на якій дерев’яна поверхня була трохи світлішою.

— Приклеєне конкретно в цьому місці, майже щодня, тиждень за тижнем. Від клею навіть лишився слід, що не стирається. Це тривало понад три місяці, перш ніж пані Сандерс покинула це помешкання, на межі нервового зриву. Відтоді, вочевидь, ніхто не хоче орендувати чи купити цю квартиру. Чому — не знаю. Сюди ніхто ніколи не приходить.

Ілан відліпився від стіни, наче вдарений струмом. Отже, Хлоя зникла не тому, що хотіла йому нашкодити. А тому, що якийсь психопат прагнув її залякати.

Він частково заспокоївся, але тінь «Параної» досі залишалась у думках.

— Хлоя Сандерс ніколи не зверталась до поліції? — запитав він.

— Ні, ніколи. Але у нас з іншими сусідами були великі сумніви щодо правдивості усієї цієї історії.

— Правдивості? У сенсі?

— Ніхто ніколи не бачив того чи ту, хто клеїв ці хрести. Жодного опису зовнішності, нічого. Проте люди в будинку є, і вам відомо, що увійти можна, лише знаючи код.

— Або дочекатись, коли хтось виходитиме, як зробив я.

— Так, але вас помітили, про вас можна розповісти, описати вас. А та людина діяла наче привид.

Ілан подумав про тіні. Про цю незриму присутність навколо себе.

— Це тривало три місяці, кожен день. Ми всі дійшли згоди: не може бути, щоб це робив хтось іззовні.

— Ви хочете сказати, що… той, хто клеїв ці хрести, був одним з мешканців будинку?

— Я хочу сказати, що… тим, хто клеїв ці розп’яття, була сама пані Сандерс.

Ілана наче вдарила блискавка. Жінка помітила його тривогу і продовжила:

— По-перше, тому що Хлоя Сандерс щоразу забирала хрест. Ви можете уявити, що хтось настільки одержимий, щоб щодня приходити й чіпляти нові однакові хрести? Скільки б тоді вийшло екземплярів? Дев’яносто? Коли ми попросили Хлою показати нам усі зібрані хрести, вона сказала, що знищила їх. Вона була дивною…

— Тобто?

— У неї завжди були зачинені віконниці. Вона говорила, що за нею стежать, переслідують. Справжня параноя.

Ілан важко ковтнув слину. З ним відбувається точно те саме. Можливо, «Параноя» прийшла по неї раніше за нього, а Хлоя йому нічого не розповіла. Він жестом попросив сусідку продовжувати.

— Але останнє, що