Джеймс Хедлі Чейз - Ось ваш вінець, леді

Я мало не розхлюпав своє питво.

— Ви хочете сказати, що вона ще й досі тут? — здивовано запитав я.

Полковник рвучко озирнувся та поглянув на мене.

— Звичайно, вона ще й досі тут, — промовив він, показуючи дещицю свого давнього норову. — Чому б інакше я сидів отут і дозволяв отим причепам робити з мене посміховисько?

— Гаразд, полковнику. Даруйте, я одразу не втямив. Отже, уся складність полягає в тому, щоби вивести ту леді звідси, і зробити це так, аби хлопці її не побачили; я правильно зрозумів?

Кеннеді кивнув.

— Гадаєте, вам це вдасться? — запитав він.

— Авжеж, гадаю, це спрацює, — відказав я, трохи поміркувавши. — Хлопці хочуть побачитися з вами. Наразі вони навіть гадки не мають про те, що тут присутня якась жінка. Отож, усе, що вам потрібно зробити, — це побачитися з хлопцями та затримати їх розмовою, а я тим часом виведу ту пані з будинку через задні двері.

Кеннеді сидів і думав. Я розумів, що йому не надто подобався цей задум. І я здогадувався, чому саме.

— Не хвилюйтеся через мене, полковнику, — провадив я далі. — Я не маю звички наживатися за рахунок своїх друзів.

Він поквапливо підвів на мене погляд.

— Ні... я задумався зовсім не про це... Я... що ж, гадаю, навіть вам не можна знати, хто вона така... для неї це буде неприйнятно.

— Між нами кажучи, полковнику, ця пані виявилася уперта, еге ж?

Кеннеді кивнув.

— Вона просто навіжена, — мовив він. — Хай йому грець, та вчора вночі вона націлила на мене пістолета.

Я витріщився на Кеннеді.

— І це саме тоді пролунав постріл, чи не так? — запитав я.

Полковник повагався.

— Так, — врешті-решт промовив він. — Сталося непорозуміння. Таку вже та жінка має запальну вдачу. Вона розлютилася, і пістолет вистрілив.

Я розреготався — не міг нічого з тим вдіяти. Це видалося мені страшенно кумедним.

— Невже ж вона не закохалась у ваші манери та дала вам відкоша, полковнику? — промовив я.

На якусь хвилину запала мовчанка. Я вже подумав, що Кеннеді на мене образиться, та невдовзі він журливо усміхнувся.

— Заради всього святого, Мейсоне, поводьтеся тихіше, — благально мовив він. — Але, гадаю, десь так воно і сталося.

Я зісковзнув зі столу.

— Може, підете й поясните їй наш план? Я вважаю, нам варто поквапитися. Ті хлоп'ята надворі вже втрачають терпець.

Кеннеді підвівся на ноги. Вигляд він мав стурбований.

— Маю надію, вона дослухається до голосу розуму, — промовив полковник. Він трохи постояв, неначе школяр, який збирає усю свою сміливість, аби увійти до кімнати, у якій його шмагатимуть паском, а тоді переступив поріг.

Полковник пішов. Я зачекав, аби пересвідчитися, що він уже піднявся нагору, а тоді тишком-нишком підкрався до сходів і нашорошив вуха.

Я почув його голос. Кеннеді стиха викладав суть проблеми. З усього, що він говорив, я міг розрізнити лише слово-два, не більше. На мить запала тиша, а тоді заговорила жінка. Вона сказала лише: «Що ж, гаразд, якщо ви вважаєте, що це безпечно», але закляк я зовсім не через те, що вона сказала. Справа була в її голосі. Я б упізнав той голос будь-де. Він бринів, неначе холодний, металевий дзвін.

Подругою полковника Кеннеді виявилася та сама жінка, яка вже двічі мені телефонувала. Та сама жінка, яка надіслала мені п'ять тисяч баксів.

— От тобі й маєш, — тихенько промовив я сам до себе та повільно повернувся до вітальні.

Розділ восьмий

Минуло зо п'ять хвилин, поки Кеннеді спустився сходами. Він підійшов до вікна і подивився назовні, а тоді розвернувся до мене.

— Я з нею поговорив, — неспокійно промовив він. — Вона хоче, щоби ви приготували автівку та залишили її за будинком. Тоді вона зможе утекти звідси самотужки.

Це не входило в мої плани. Я ж бо вже налаштувався на довгу поїздку автівкою у товаристві цієї пані.

— А що буде з автомобілем?

Обличчя Кеннеді трохи спохмурніло.

— Щодо цього вам не слід хвилюватися, — сказав він. — Я просто хочу, щоби ви зробили те, що запропонували... і нічого більше. То ви це зробите? — у його голосі забриніла криця.

— Авжеж... усе, що скажете, — кивнув я.

Скидалося на те, що мої слова заспокоїли полковника.

— Вийдіть на ґанок і погукайте тих хлопців до будинку, — запропонував Кеннеді. — Щойно усі вони зайдуть досередини, обійдіть будинок і виведіть автівку з гаража. Тоді повертайтеся назад.

Подумки я сказав собі, що бодай одним оком та й гляну на ту жінку.

— Гаразд. Я можу починати просто зараз?

— Лишень зачекайте хвильку. — Він вийшов у передпокій. Я чув, як він підійшов до сходів і гукнув нагору: «Ви вже можете спуститися».

Я не мав жодної змоги підійти та спостерігати за сходами, адже тоді Кеннеді помітив би мене. Тож я стовбичив у вітальні, згоряючи від цікавості та дозволяючи тій пані відбутися так просто й забратися з будинку непоміченою.

Я почув, як хтось хутко збіг сходами та пройшовся коридором, зацокотівши підборами по долівці. Тоді повернувся Кеннеді. Він кивнув мені та промовив:

— Ведіть їх сюди.

Я підійшов до вхідних дверей та розчахнув їх навстіж.

Хлопці прожогом кинулися до будинку. Вони скидалися на золотошукачів, які навалою посунули на Клондайк під час золотої лихоманки[28].

— Зараз із вами зустрінеться полковник, — сказав я. — Зніміть свої капелюхи; витріть ноги та, заради бога, поводьтеся, як джентльмени.

Хлопці усією юрбою протиснулися повз мене та поволі, незграбно наштовхуючись один на одного, пройшли до вітальні. Хай там як, а я мусив віддати Кеннеді належне. Полковник незворушно стояв у дальньому кінці кімнати та холодно дивився на них, і жоднісінький м'яз на його обличчі ані не ворухнувся. Щойно останній газетяр пропхався досередини, я тихенько зачинив двері.

Відтак я побіг коридором, уважно роззираючись навсібіч, одначе не побачив ані сліду тієї жінки. Обабіч коридору було кілька дверей, і вона могла бути за будь-якими з них, але часу на пошуки я не мав.

У дальньому кінці коридору були двері, що вели на обійстя. Я відчинив їх та обережно роззирнувся. Поблизу не було нікого. Втім, я не здивувався б, якби Еккі залишив котрогось зі своїх хлопців нишпорити надворі.